понеділок, 22 січня 2018 р.

Кір. Нагнітання

У січні в Україні люди перестали хворіти на туберкульоз, немає СНІДу, серцево-судинні захроювання, від яких найчастіше вмирали в Україні, ніби зникли. Пропали всі хвороби. Ви не помітили? А я зауважила. Бо у 2018-й українці увійши з кором. Лише про нього й мова. Агов! Де інші теми?!  Нема про що говорити? Видно, що нема. Є тільки кір.
І знаєте чому? Бо українці не щеплені. То пусте, що кір прийшов до нас з Румунії. Нам же розказують, що скрізь у світі люди вакцинуються, і тільки українці, як якісь затуркані африканці, не поспішають вакцинуватися, і от на маєш: спалах. А як же румуни? Вони, за словами Супрун, теж не дуже то вакцинувалися. Тому висновок, що цивілізовані країни дбають про своє здоров'я і охоплені вакцинацією, а ми ні - не зовсім точний. Правильніше сказати, що довіра до вакцин знижується, і не тільки в Україні. Не дарма ж Румунії рівень вакцинації опустився до 86% проти 95% у 2007 році. І так, багато було випадків інфікування кором у 2017. Мабуть, румуни постраждали найбільше в Європі від цієї хвороби. Але не можна сказати, що тільки в Румунії був кір. Фактично, у всіх країнах ЄС у 2017 були випадки захворювання на кір, крім  Латвії, Ліхтенштейну, Мальти та Норвегії. Тому не треба казати, що то Україна така унікальна. В Італії лише за перше півріччя 2017-го захворіли більше 3 тисяч людей, тоді як у нас такі цифри за 11 місяців 2017. Виходить, у нас менше. Бо італійської статистики за друге півріччя я не знайшла. Якщо ще там були випадки інфікування, то загальна картина в них може бути гірша. Чому? Там теж винні дурні батьки і лікарі-гомеопати? То вам для роздумів.

P.S. А тим часом дитина мого facebook-friend, яка потрапила на свята в ОХМАТДИТ з запаленням легень, там же була заражена кором. До речі, дитина була вакцинована. Тому головне - не попасти у лікарню, бо там найбільші шанси інфікування. Як не кором, то гепатитом...














понеділок, 15 січня 2018 р.

"Тирамісу з полуницями"

Така файна солодка назва книжки.  Уже уявила смачний десерт. Потім глянула, авторка - полька. Твір обіцяє бути цікавим і необтяжливим,  - подумала собі я. Очікування справдилися. Історія сподобалась. Більше пасує для тінейджерів. Тут проблеми схуднення, депресія, стосунки з хлопцями, наркотики... 
Найбільша увага звернена на анорексію, хворобу, до якої дівчина скочується поступово й не здогадуючись, що в неї анорексія. 
Примітним, досі мені невідомим, але цікавим виявився факт, що неповнолітні у Польщі не можуть самостійно звернутися до гінеколога. Потрібен супросід опікуна. Інший варіант - приватна клініка, але на неї треба мати гроші. 
Закарбувалось те,  як хороший хлопець, який не любив алкоголь і не курив, раптом присідає на наркотики...
А ще мати, яка у депресії після того, як її покинув чоловік... 
Інша мати така заклопотана, що не помітила хвороби рідного сина.
Висновок, ми забагато поринули у внутрішній світ, стали самотніми островами, які перебуваючи у сім'ї і маючи друзів, поняття не маємо, які проблеми у наших близьких. Нам здається, що ми все знаємо про них, а насправді не знаємо дуже багато і часто важливого.


вівторок, 2 січня 2018 р.

"Дівчина мого сина"


У вас є син? А він ще неодружений? Тоді книга "Дівчина мого сина" якраз актуальна. Вона підійде й тим, у кого нема синів. Бо реально варта уваги. Але матерям особливо цікаво таке читати. Я так думаю. 
Про що книга? Про те, як у молодого перспективного інтерна-хірурга, який до кінця своїх днів може не працювати, бо дуже добре забезпечений, з'являється дівчина. Така собі простачка. Ні освіти, ні статків. Але з кожною сторінкою книжки розумієш, що вона зовсім не простачка. У неї є аналітичний розум, винахідливість, надзвичайна цілеспрямованість і бажання будь-якою ціною досягнути високого соціального статусу. Заради цього вона ладна на все. Саме тому ця дівчина вчепилася у багатого хлопця, як вош кожуха. Але на шляху до своєї мрії дівчина зіштовхується з мамою хлопця, яка не бачить її частиною своєї родини. І тут починається найцікавіше. Хто кого? Мама чи дівчина? Розв'язка книги була для мене неочікувана. А розвиток подій, чим ближче до кінця книжки, тим більше тримав. 
Однозначно хороша книга. Раджу. 




неділя, 11 червня 2017 р.

Де ти була, де? У Сіде


Чого я поперлася в Туреччину замість того, щоб милуватися Україною? Відповідаю - там мені комфортно і крапка. Ні, кома. Бо комфорт умудряються зіпсути навіть там, але здебільшого не турки, а ... хто б ви думали? Ну, ті, хто й тут не дає спокійно жити  на нашій землі. Так от, якби там не було тих, як співає Орест Лютий, "безродних тварей", відпочинок у Туреччині взагалі був би перфектний. А так - просто добрий.
Мене підкуповує Туреччина своїм сервісом. От, навіть взяти дорогу з аеропорту до якогось Сіде, яке за 60 км від Анталії. Хочеш, їдеш автобусом, хочеш  - замовляєш трансфер. І тоді приїде ... думаєте, брудна розвалюха і водій хам-нехлюя? Не вгадали. Приїде чистенький бус, у якому водій  у напрасованій чистенькій світлій сорочці запропонує вам безкоштовні охолоджувальні напої, які й містяться в холодильнику у бусі, і ти сам можеш вибрати скільки і чого ти хочеш, а на виході дітям ще й вручить по іграшці. Ото й називається одним словом - сервіс. І те слово, а точніше, те, що вкладають у те слово турки, я дуже люблю. Бо про сервіс вони не лише шось чули, вони його створюють і то їм вдається, треба сказати, дуже добре. Я вже запідозрила, що то вони тільки для туристів так стараються, а принцип "свої для своїх" працює гірше. Але вони, курча, й у маршрутках людей возять як людей, а не як тварин. Їздила я із Сіде у Манавгат, тобто від одного населеного пункту до іншого. Не чекала. Сіла - поїхала. Тобто, справді сіла, не запхалась і влізла, а зайшла і сіла. І то в базарний день. Стоячих або нема, або мало. Транспорт ходить часто. Зупиняється на вимогу. Марштрутки чисті, доглянуті і гарні. А шо ше хотіти?
До орендованого житла теж не було жодних зауваг. Як було на картинці, так і виявилось насправді. Писали, шо є пральна машина і посудомийна машина, так і було. Все чисте, гарне і нове. У нас або вдусилися б, коли поставили б нормальну техніку і меблі, або ціна була б така, що вигідніше на літаку перелетіти море і оселити в іншій країні, так як зробила.
І от я в Туреччині. Там, де Середземне море, багато сонця і посмішок, де люблять дітей... До речі, там норм, коли дітей чимось пригостять, посміхнуться і дадуть п'ять, а інколи навіть візьмуть і піднесуть до небес. Ото краса!

Там на публічний пляж безплатно відвезуть, запропонують безплатно лежаки і парасольки, а також free wi-fi. Запропонують поїсти -попити, але замовляти це не обов'язково. Так працюють ресторани на пляжі зазвичай. Але навіть у Туреччині є винятки. Коли привезуть на пляж, вкажуть туди не можна, тільки там можна зайняти лежак. А потім тобі скажуть, якщо ти в них нічого не замовиш, то треба за лежак заплатити. Ти замовляєш морозиво. Платиш, а тобі: "За лежаки все-одно треба заплатити, бо то не рахується". Якшо хто буде в Сіде, то знайте, шо за такою шахрайською системою працює на публічному пляжі ресторан "Вікінг".

субота, 24 вересня 2016 р.

Вчителі у Львові нехтують реформами

Реформи? Ні, не чули. То в мене таке враження склалось після відвідин батьківських зборів у першому класі. Вчитель навіть не обговорює можливість писати протягом року простим олівцем. "Адаптаційний період закінчився. Тепер діти будуть писати чорнильними ручками. Шоб у понеділок всі вже мали ручки. Краще "Шнайдер" з закритим пером. Я ше вам влітку казала купити такі ручки", - заявила вчителька. І все. Ніхто на зборах ані пари з вуст. Вчитель сказав треба - значить треба. Рекомендації Міністерства - не для школи. Про них навіть не згадують. Ніби ніхто програму не розвантажував. Ніби ніхто й не рекомендував писати у перших класах простими олівцями. Для дітей  менш стресово, спокійніше і зручніше писати олівцем. Можна витерти і написати ше раз. Але вчителю то не подобається. Має бути ручка. І крапка. А ше краще дві. Для батьків то витратити більше ста гривень (на самі ручки) + капсули. Для чого? Для більшого стресу дитини? Чи для зручності вчителя, бо якже так - діти будуть писати і стирати? Так не годиться.
І домашки мають бути. Так сказала вчитель. Але шоб потім не казали, шо в нашій школі задають домашнє завдання. Нема домашніх завдань. Є тренувальні вправи. О, то ви вже теж будуте знати. Домашки нема. Є тренувальні вправи. Відчуваєте різницю? Одне слово, діти відпочивати вдома не мають, шоб часом не розлінилися. Бо в школі вони мало встигають зробити. Але то проблема не дитини. То проблема вчителя. Хіба ні?
Діти хочуть оцінок, - заявили на зборах вчителі англійської. Батьки кивають головами. Схвалюють. Я вдома запитую доньку: ти хочеш, шоб ставили оцінки? Ні, - відповідає.  - Але одна дівчинка з групи казала, шо хоче. Короче, будуть оцінки. Для того треба принести блокнот. Але ж оцінок у першому класі не має бути.
Ше одне: здати по 41 грн. на щоденник. Це буде щоденник наш, з логотипом школи. Для чого щоденник, якшо не має бути у першому класі оцінок?
Ото вийшла я в четвер зі зборів у повному ауті. Досі не дійшла до тями. І не знаю. Чи то я чогось не розумію. Всі ж батьки все схвалюють. Принаймні, ніхто не апелює. 

четвер, 9 червня 2016 р.

Туреччина. Акваріум в Анталії. Не рекомендую.

Ви знаєте про такий розвод у пологових, коли на виході звертається фотограф, кудись веде, фотографує, а потім шокує - фотографії коштуватимуть стільки-то, а вам плювати на ті фотки, ви хочете вибратись нарешті з тої довбаної лікарні і не потребуєте ніяких фоток, тим більше за захмарні гроші, але вже попались на гачок?! Я на щастя, не попала у руки фотографів у пологовому, хоча була там два рази, зате попала на такий же гачок в Анталії, правда не в пологовому, а в акваріумі. Отак заплатили ми сім'єю дофігіща грошей за вхід в Акваріум - більше 100 доларів, а потім на нашому шляху вималювався фотограв: "Ми зробимо фотографії для вас, станьте тут, клац-клац,  зробіть вигляд, шо побачили перед собою велику акулу і налякалися, клац-клац. Фотографії забирати на виході". Ми собі пішли дивитись на рибки й гадки не маючи, шо фотки - то не безплатні. А вже на виході нас ощасливили, шо те нещастя фотошопу коштуватиме 70 лір. Не знаю, скільки точно на наші гроші, але гривень 600 напевно буде. У мене не було слів. Я була у шоковому стані... Шоб у такому стані не опинилися Ви, якшо коли-небудь будете в акваріумі Анталії, йдіть геть від горе-фотографів.
А ше краще  - не йдіть взагалі у цей акваріум. Чому? 
По-перше, він дорогий. Дорожчий, ніж в Угорщині. 
По-друге, він малий і не вражає  ні своїми розмірами, ні наповненням. Рибок менше, ніж декору.
По-третє, акули в ньому геть маленькі.
По-четверте, освітлення в акваріумі дуже слабе і ше з фіолетовим відтінком. Не дуже приємно ходити від таким світлом. Особисто я відчувала дискомфорт.
По-четверте, фотографувати зі спалахом не можна. Мабуть, шоб не налякати рибок. Ми цієї заборони дотримувались, але люди повально фоткались зі спалахом - і ці люди були москалі. 

Зауважу, вирішили піти в той акваріум, шоб зробити їм свято, шоб в них були враження. А в них там була лише нудьга. Натомість поїдання морозива після відвідин акваріума - то було ціле свято. Іскорки в очках, енергія фонтаном... їх розпирало від щастя. І для чого платити більше?




середа, 1 червня 2016 р.

Туречинна. Одне слово турецькою ви знаєте

Про господиню судять по туалету (наскільки чистий), а про туризм по аеропорту. Сама таке щойно придумала. І певна логіка в тому є. Бо дивлячись, наскільки вирує життя в аеропорту, видно, чи приїжджають в країну.

Так от, до нас не поспішають. Порівняно зі Стамбулом  Львів закритий для світу. А в аеропорту  - санітарний день. Натомість в Стамбулі злітають літаки частіше, ніж в нас на вокзалі відправляється автобус. А на виході з аеропорта стоїть стільки люду, який зустрічає приїжджих з картками у руках, шо в нас не всякий пікет збирає стільки народу. Ви закинете мені, порівняла  - Стамбул в рази більший за Львів, але це не спростовує того факту, шо там величезний аеропорт і він не простоює. Він працює в шаленому темпі. Туристи їдуть в Стамбул. Серед них вперше була я.
У Туреччині провела два тижні. За цей час маю певні спостереження і  враження, з якими поділюся.
По-перше, в Туреччині надають перевагу білим авто. Їх тут найбільше.

Натомість у нас це не дуже популярний колір машини - взимку зливається зі снігом, восени (і не тільки) сильно брудниться. А там - №1. Снігу нема. Та й з опадами не густо. Тому вимазуються рідше. Але, шо цікаво, брудних машин я там взагалі не бачила. Авто в Туреччині або чисте, або чисте до блиску. Те саме з автобусами. І це приємно.
Гарне враження і від якості доріг, і навіть від тих, хто їх обслуговує. Проїжджала якось у Кемері і бачила обід робітників. Усі сиділи на лавах за довгим столом і дружно їли суп обабіч дороги. Відразу перед очима у мене постав спогад про наших місцевих, які швидкими темпами до фестивалю латали дорогу в Славську в 2015-му. І шо цікаво, вони не обідали зупкою. Вони мали хліб, помідори і довго у місцевому магазині вибирали пляшку горілки. Таки вибрали. Яка може бути потім робота під сонцем у спеку? 
Сорі, мене трохи понесло. Повернусь до баранів. До речі, баранина - нормальна річ у ресторанах, як зрештою, і телятина. А от страв зі свинини ані на землі, ані в небі (тобто в літаках, принаймні в турецьких авіалініях) вам не запропонують. Часто у кафе пропонують чай. По-турецьки "чай" так само, як і по-українськи. Так шо одне слово турецькою вже знаєте. Я особливо не старалась вивчити їхню мову, але слово, яке мені найбільше сподобалось  - havalimani. По-нашому аеропорт. Але їхнє слово більше пасує Україні, бо польоти в нас - то справді "хавалі мані". Ну ви зрозуміли. Там літати дешевше. Рейсів більше. Тобто зі Стамбула можна більше побачити світу, ніж зі Львова.  
А якшо жити в гарному будинку в Анталії, то навіть  і летіти не дуже кортітиме.

Уявіть собі будинок на 4 чи 5 поверхів з паркінгом і відведеними місцями для роверів і калясок, довкола попід сам будинок ростуть рослини, доріжка вимощена плиточкою рівнесенько-гарнесенько, у дворі басейн для дорослих і поряд для дітей, майданчик з безпечним покриттям по цілому периметру, та й сам майданчик безпечний - з пластмаси, в будинку є фітнес-зал і сауна. Ото я описала багатоквартирний будинок в Анталії. Ви знаєте бодай одну елітну новобудову, яка могла би похизуватись усім цим? Я - ні. Тому тепер, коли почую рекламу про чергову елітну новобудову, мені стане ше більше сумно, ніж раніше.
У Туреччині мені ставало сумно тільки від кількості росіян. У соцмережах нас втішають, шо в 2016 -му суттєво зменшився потік російських туристів. А проходячись вулицею, так і не скажеш.

 В Анталії російська звучить приблизно, як у Львові або навіть частіше. Тут росіяни не відпочивають - живуть. У транспорті, на майданчиках, кафе - скрізь чула російську. У місті багато вивісок про "недвижемость".

В деяких ресторанах не знають англійської, але добре знають російську. Я навіть побачила вивіску "кафе Ромашка". Спочатку, було подумала - о українське кафе! Але де там...
Не буду про сумне. Бо взагалі - Туреччина класна. І її варто побачити і відчути.