субота, 24 вересня 2016 р.

Вчителі у Львові нехтують реформами

Реформи? Ні, не чули. То в мене таке враження склалось після відвідин батьківських зборів у першому класі. Вчитель навіть не обговорює можливість писати протягом року простим олівцем. "Адаптаційний період закінчився. Тепер діти будуть писати чорнильними ручками. Шоб у понеділок всі вже мали ручки. Краще "Шнайдер" з закритим пером. Я ше вам влітку казала купити такі ручки", - заявила вчителька. І все. Ніхто на зборах ані пари з вуст. Вчитель сказав треба - значить треба. Рекомендації Міністерства - не для школи. Про них навіть не згадують. Ніби ніхто програму не розвантажував. Ніби ніхто й не рекомендував писати у перших класах простими олівцями. Для дітей  менш стресово, спокійніше і зручніше писати олівцем. Можна витерти і написати ше раз. Але вчителю то не подобається. Має бути ручка. І крапка. А ше краще дві. Для батьків то витратити більше ста гривень (на самі ручки) + капсули. Для чого? Для більшого стресу дитини? Чи для зручності вчителя, бо якже так - діти будуть писати і стирати? Так не годиться.
І домашки мають бути. Так сказала вчитель. Але шоб потім не казали, шо в нашій школі задають домашнє завдання. Нема домашніх завдань. Є тренувальні вправи. О, то ви вже теж будуте знати. Домашки нема. Є тренувальні вправи. Відчуваєте різницю? Одне слово, діти відпочивати вдома не мають, шоб часом не розлінилися. Бо в школі вони мало встигають зробити. Але то проблема не дитини. То проблема вчителя. Хіба ні?
Діти хочуть оцінок, - заявили на зборах вчителі англійської. Батьки кивають головами. Схвалюють. Я вдома запитую доньку: ти хочеш, шоб ставили оцінки? Ні, - відповідає.  - Але одна дівчинка з групи казала, шо хоче. Короче, будуть оцінки. Для того треба принести блокнот. Але ж оцінок у першому класі не має бути.
Ше одне: здати по 41 грн. на щоденник. Це буде щоденник наш, з логотипом школи. Для чого щоденник, якшо не має бути у першому класі оцінок?
Ото вийшла я в четвер зі зборів у повному ауті. Досі не дійшла до тями. І не знаю. Чи то я чогось не розумію. Всі ж батьки все схвалюють. Принаймні, ніхто не апелює. 

четвер, 9 червня 2016 р.

Туреччина. Акваріум в Анталії. Не рекомендую.

Ви знаєте про такий розвод у пологових, коли на виході звертається фотограф, кудись веде, фотографує, а потім шокує - фотографії коштуватимуть стільки-то, а вам плювати на ті фотки, ви хочете вибратись нарешті з тої довбаної лікарні і не потребуєте ніяких фоток, тим більше за захмарні гроші, але вже попались на гачок?! Я на щастя, не попала у руки фотографів у пологовому, хоча була там два рази, зате попала на такий же гачок в Анталії, правда не в пологовому, а в акваріумі. Отак заплатили ми сім'єю дофігіща грошей за вхід в Акваріум - більше 100 доларів, а потім на нашому шляху вималювався фотограв: "Ми зробимо фотографії для вас, станьте тут, клац-клац,  зробіть вигляд, шо побачили перед собою велику акулу і налякалися, клац-клац. Фотографії забирати на виході". Ми собі пішли дивитись на рибки й гадки не маючи, шо фотки - то не безплатні. А вже на виході нас ощасливили, шо те нещастя фотошопу коштуватиме 70 лір. Не знаю, скільки точно на наші гроші, але гривень 600 напевно буде. У мене не було слів. Я була у шоковому стані... Шоб у такому стані не опинилися Ви, якшо коли-небудь будете в акваріумі Анталії, йдіть геть від горе-фотографів.
А ше краще  - не йдіть взагалі у цей акваріум. Чому? 
По-перше, він дорогий. Дорожчий, ніж в Угорщині. 
По-друге, він малий і не вражає  ні своїми розмірами, ні наповненням. Рибок менше, ніж декору.
По-третє, акули в ньому геть маленькі.
По-четверте, освітлення в акваріумі дуже слабе і ше з фіолетовим відтінком. Не дуже приємно ходити від таким світлом. Особисто я відчувала дискомфорт.
По-четверте, фотографувати зі спалахом не можна. Мабуть, шоб не налякати рибок. Ми цієї заборони дотримувались, але люди повально фоткались зі спалахом - і ці люди були москалі. 

Зауважу, вирішили піти в той акваріум, шоб зробити їм свято, шоб в них були враження. А в них там була лише нудьга. Натомість поїдання морозива після відвідин акваріума - то було ціле свято. Іскорки в очках, енергія фонтаном... їх розпирало від щастя. І для чого платити більше?




середа, 1 червня 2016 р.

Туречинна. Одне слово турецькою ви знаєте

Про господиню судять по туалету (наскільки чистий), а про туризм по аеропорту. Сама таке щойно придумала. І певна логіка в тому є. Бо дивлячись, наскільки вирує життя в аеропорту, видно, чи приїжджають в країну.

Так от, до нас не поспішають. Порівняно зі Стамбулом  Львів закритий для світу. А в аеропорту  - санітарний день. Натомість в Стамбулі злітають літаки частіше, ніж в нас на вокзалі відправляється автобус. А на виході з аеропорта стоїть стільки люду, який зустрічає приїжджих з картками у руках, шо в нас не всякий пікет збирає стільки народу. Ви закинете мені, порівняла  - Стамбул в рази більший за Львів, але це не спростовує того факту, шо там величезний аеропорт і він не простоює. Він працює в шаленому темпі. Туристи їдуть в Стамбул. Серед них вперше була я.
У Туреччині провела два тижні. За цей час маю певні спостереження і  враження, з якими поділюся.
По-перше, в Туреччині надають перевагу білим авто. Їх тут найбільше.

Натомість у нас це не дуже популярний колір машини - взимку зливається зі снігом, восени (і не тільки) сильно брудниться. А там - №1. Снігу нема. Та й з опадами не густо. Тому вимазуються рідше. Але, шо цікаво, брудних машин я там взагалі не бачила. Авто в Туреччині або чисте, або чисте до блиску. Те саме з автобусами. І це приємно.
Гарне враження і від якості доріг, і навіть від тих, хто їх обслуговує. Проїжджала якось у Кемері і бачила обід робітників. Усі сиділи на лавах за довгим столом і дружно їли суп обабіч дороги. Відразу перед очима у мене постав спогад про наших місцевих, які швидкими темпами до фестивалю латали дорогу в Славську в 2015-му. І шо цікаво, вони не обідали зупкою. Вони мали хліб, помідори і довго у місцевому магазині вибирали пляшку горілки. Таки вибрали. Яка може бути потім робота під сонцем у спеку? 
Сорі, мене трохи понесло. Повернусь до баранів. До речі, баранина - нормальна річ у ресторанах, як зрештою, і телятина. А от страв зі свинини ані на землі, ані в небі (тобто в літаках, принаймні в турецьких авіалініях) вам не запропонують. Часто у кафе пропонують чай. По-турецьки "чай" так само, як і по-українськи. Так шо одне слово турецькою вже знаєте. Я особливо не старалась вивчити їхню мову, але слово, яке мені найбільше сподобалось  - havalimani. По-нашому аеропорт. Але їхнє слово більше пасує Україні, бо польоти в нас - то справді "хавалі мані". Ну ви зрозуміли. Там літати дешевше. Рейсів більше. Тобто зі Стамбула можна більше побачити світу, ніж зі Львова.  
А якшо жити в гарному будинку в Анталії, то навіть  і летіти не дуже кортітиме.

Уявіть собі будинок на 4 чи 5 поверхів з паркінгом і відведеними місцями для роверів і калясок, довкола попід сам будинок ростуть рослини, доріжка вимощена плиточкою рівнесенько-гарнесенько, у дворі басейн для дорослих і поряд для дітей, майданчик з безпечним покриттям по цілому периметру, та й сам майданчик безпечний - з пластмаси, в будинку є фітнес-зал і сауна. Ото я описала багатоквартирний будинок в Анталії. Ви знаєте бодай одну елітну новобудову, яка могла би похизуватись усім цим? Я - ні. Тому тепер, коли почую рекламу про чергову елітну новобудову, мені стане ше більше сумно, ніж раніше.
У Туреччині мені ставало сумно тільки від кількості росіян. У соцмережах нас втішають, шо в 2016 -му суттєво зменшився потік російських туристів. А проходячись вулицею, так і не скажеш.

 В Анталії російська звучить приблизно, як у Львові або навіть частіше. Тут росіяни не відпочивають - живуть. У транспорті, на майданчиках, кафе - скрізь чула російську. У місті багато вивісок про "недвижемость".

В деяких ресторанах не знають англійської, але добре знають російську. Я навіть побачила вивіску "кафе Ромашка". Спочатку, було подумала - о українське кафе! Але де там...
Не буду про сумне. Бо взагалі - Туреччина класна. І її варто побачити і відчути.








вівторок, 31 травня 2016 р.

Туреччина: знайомство

З Туреччинною почала своє знайомство через booking.com. Той сайт не тільки допоміг знайти житло. Booking показав на своїх фотках такі класні пейзажі, про які кажуть "як на картинці", шо я відразу закохалась у них і хотіла пересвідчить, чи насправді там так гарно, як на фото. Тепер, після двотижневого відпочинку з впевненістю можу сказати "ТАК". У Чіралі, маленькому селищі за 80 км від аеропорту Анталії, все виявилось як писали на booking - чистесеньке море, затишний великий пляж, малолюдний берег, безплатні лежаки. 

Чого ше хотіти?Тіньочку? А він є - лежаки з парасольками. А селище з садами. Отак йдеш на море, а довкола ростуть апельсини, гранати, мушмула, фініки... Кури клюють лимони, які нападали з дерев. А довкала такі аромати, шо тяжко вгадати, шо так пахне. Переважно то квіти. І такі, які в нас не ростуть. Або я їх не знаю.



Але не подумайте, шо то так просто туркам дається. Ті аромати вамагають затрат і часу. Кожен кущик, кожне дерево, кожна квіточка тут поливається. Інакше зачахне дуже скоро. Бо опади в теплий сезон - то  рідкість, а пекуче сонце є нормою + земля тут, маю на увазі регіон Анталії (не знаю про інші регіони, бо не була там) дуже кам'яниста. Іноді взагалі дивуюся, як там шось ше росте, і не просто росте, а буяє і плодоносить. Ціле щастя! Бо інакше я би не могла купити у курортному Чіралі кіло апельсинів лише за одну ліру. На наші гроші то приблизно 8грн. 50 коп. Де в нас купиш кілограм апельсинів, які не треба жувати, як м'ясо через грубі тверді перегородки (чи як то правильно назвати?), а легесенько кусати і бачити, як сік стікає? До речі, фреш з апельсинів  - то так, як чай. Є у кожному закладі Чіралі. Але він там на наші гривні буде коштувати поза 40. А банани у магазинах - приблизно 80 грн. Тобто зрозуміло, халяви нема й близько. Краще їхні ліри сприймаються, коли рахуєш один до одного. От зупка 8 лір. Ніби небагато. Вісім - то ж небагато. А як починаєш по курсу сприймати, то вже й недешево. І так у всьому. З більш-менш прийнятних для нас  по ціні - макарони, курага, родзинки, оливкова олія. Помідори взагалі дешеві. Словом, якшо намагатись зекономити, то можна - для цього треба їсти те, шо там росте і чого там багато.

Але місце відпочинку дуже сильно впливає на ціну відпочинку. До прикладу, в Анталії на харчування можна витрачати у два-три рази менше, якшо купувати у супермаркетах.  Тобто Чіралі, як виявилось, місцевина - не з дешевих. Її облюбували німці, французи, багато турків, є  й москалі - але останні тут у меншості. Хоча офіціанти трохи знають російську.  Взагалі, офіціанти в Чіралі - то окрема тема. Вони й ім'я твоє запитають, але не для того, шоб за хвилину-другу забути, а шоб звернутись до тебе завтра-післязавтра уже по імені, посміхнутися і запитати, як справи? Вони й місцевим хлібом з різними соусами, закусками пригостять, і крім того, дадуть, як ми називали - бонуси. За їхній рахунок принесуть або чай, або фруктову тарілку, або морозиво подарують дітям. І салат тут подадуть часто ше не заправлений. На окремому столику поставлять олійку, соус. На тарілці подадуть четвертинку лимона. І заправляй собі той салат, як хочеш. Таке мені сподобалось. Правда, не в кожному ресторані було так, але закладів, у назві яких є слово "ресторан" практично всі відповідають тому рівню, на відміну від львівських.
Та й житло - не шацький варіант. Диван чи ліжко не з 80-х років минулого століття, баняк не з обгорілими ручками, туалет не на вулиці, а душ не на цілий поверх. Ну ви зрозуміли. Якість житла у Чіралі  - гарантована. 
Бо тут тішаться, шо до них приїхали. Шо вибрали саме їхню оселю, саме їхній ресторан. І це їх не розслабляє. А навпаки - надихає старатись, щоб туристи залишали їх щасливими, і хотіли повернутися не раз.
Далі буде. У наступному пості напишу, шо мене вразило і шо пригнічувало в Туреччині.

середа, 4 травня 2016 р.

Де поїсти в Ужгороді?

На центральних вулицях Ужгорода є чимало кафе-ресторанів. Можна побачити і заклади, знайомі львів' янам, наприклад, Хінкальню, Майстерню шоколаду чи Майстерню карамелі. Але коли ти в іншому місті, то й спробувати варто те, чого нема в твоєму місті. А шо є в Ужгороді? Відгуки на сайтах-форумах нарадили мені "Вертеп", "Кактус", ресторан в Ужгородському замку з однойменною назвою і "Деца у нотаря". До останнього з перелічених не дійшла. А про три, згаданих спочатку, у мене є своя думка.
"Вертеп" - колоритний ресторанчик в етностилі, з квітковими розписами на стелі і  рушниками на стінах. Чи то помилувати око інтер'єром чи то скуштувати страви закладу, але приходять сюди людей багацько. І є такі, які готові чекати у черзі, шоб сісти за столик у "Вертепі".  Але почекавши спочатку на столик, поки той звільниться, потім ше треба чекати замовлення. Я чекала півгодити. Причому - замовлення без м'ясних страв. Лише салат і борщ. Тобто заклад, який забирає багато часу, але оригінальний, з цікавими і на смак доволі непоганими стравами і меню. Щоправда, персоналу хотілось би кращого. Занадто вже агресивний, неакуратний і відлякуючий. Мабуть, вже його все і всі дістало... 

У "Кактусі" теж клієнтів хватає, але черг нема і персонал має більше терпіння.   Взагалі "Кактус " - заклад не новий. Він має оригінальний дизайн. Але бруд видно без рукавиць Ольги Фреймут.  А туалет, напевно,  не пам'ятають коли віддраювали. Тому не дуже апетитно. Хоча, якшо оцінювати смак страв, то "зарах". 
Ресторан "Ужгородський замок" - то класичний ресторан з ненабридливим обслуговуванням. Гарний інтер'єр. Нічого зайвого. І на відміну від згаданих, з чистотою в цьому ресторані все добре. І туалет не відлякує і зал без пилюки. Фото тераси з сайту закладу (ввечері мій телефон погано робить фокти).



Але от зі стравами трохи незручно получилось. Елементарну страву - гарнір гречку чекали півгодини. І принесли пересолену кашу, причому зварену неперебраною. Того чорного я понавишуковувала штук 25 в одній порції. Як на мене, то неприпустимо для ресторану такого рівня. Бульйону не принесли взагалі - забули. От вам і ресторан з п'ятірки кращих у місті. Тільки хто і як оцінював  - не знаю. Я не ресторатор, я не оглядач, я  - звичайний клієнт, і описую, як мене обслуговували, свої суб'єктивні враження. І вони на жаль, не дуже класні.
Але все ж за два дні перебування в Ужгороді я відкрила для себе хороший заклад, уже не по відшуках орієнтувалася, а піддалася імпульсу. Побачила- зацікавило-зайшла і не пожаліла. На вул. Корзо, де і "Кактус" і "Вертеп", мені заімпонувала "Fabbrica drugettti". Там чисто, затишно, сучасно. Піцу треба чекати 20 хв., - сказав офіціант. Але наспраді принесли швидше. І це було неймовірно смачно. Щодо загальної суми, то у Фабриці залишили значно менше, ніж у попередніх закладах, вийшли набато задоволенішими. Тут я з впевненістю можу сказати не просто "зарах", а "рекомендую".

пʼятниця, 8 квітня 2016 р.

Зоопарк "Лімпопо"

Той випадок, коли  писатиму хороше. І не тому, шо за це заплатили. Я ніколи нічого замовного не писала. А тому, шо зоопарк "Лімпопо" - то справді хороше місце. Точніше, велика територія, по якій неквапом можна шпацирувати, оглядаючи різних тварин. Якби хтось із захисників тварин читав мою писанину, для них, шоб вони зайвий раз не хвилювалися, напишу, шо про тварин у "Ліпмопо" дбають. Коли я туди приїджала у кінці лютого, у
вольєрах бачила свіжі помідори і те, як мавпа смакувала кокос. Не зле, правда?


Виглядають тварини теж не зле. Недаремно ж кажуть, як їсть, так і виглядає. Судячи з вигляду, їм тут нічого не бракує. Тому вони бавляться, дуркують. Цікаво було спостерігати за кількома ведмедями в одному вольєрі, як вони то ніжились на сонці, то дуркували. 
Трохи дивно було побачити у наших краях верблюда. Фотка не найкраща, але то, шо на ній верблюд, думаю, зрозуміло.



Моєму сину найбільше сподобався, хто б думали? Вгадуйте. Мабуть, не вгадаєте. Я сподівалась, на нього велике враження справлять ведмеді, тигри... А він найбільше часу провів біля пеліканів. 

Мені сподобалися сині фазани. Вони такі балакучі, близько підходили до мене, і роздивлялися.  
Прагнули комунікації. 
Так і кортіло їх чимось пригостити. Але ж крекерів чи вафельок "Артек", якими торгують у зоопарку, їм не даси. А іншого нема.  Тому у мене є бізнес-ідея. Продавати корми для тварин. І відвідувачам було би цікавіше, і власник би міг на тому заробити. Тільки от чи тваринам би таке сподобалось, не знаю. Вони могли б переїдати. А то зовсім не здорово. З іншого боку, те, шо відвідувачі тварин все одно підгодовують печеньками, теж не дуже файно... Ну то таке, мої роздуми вголос.
В цілому зоопарк дуже класний. Стрімко розвивається. Бачила, шо з'являються нові вольєри. Мабуть, слід чекати й нових мешканців. З радістю приїду в "Лімпопо" знову. Бо там можна не лише подивитись на тварин, а й зробити собі пікнік. Біля зоопарку є чимало столів з лавками. Отак набрався чогось смачного (мається на увазі з дому, бо на місці вибір невеликий) і маєш виїзд на природу, нові емоції, враження, а ше й нові знання, а раптом ше для себе шось цікаве почерпнете, як я.

субота, 13 лютого 2016 р.

Шувар. Оливкова олія



Купилася я на низьку ціну. І поплатилася. На Шуварі замовила оливкову олію за 155 грн. Привезли. Не таку, як на картинці.

Але то вперше. І не трагічно. Ну не така, але ж оливкова. Принаймні так написано на етикетці. Але етикетка дуже легко відклеюється. І більше схожа на наклейку, ніж на етикетку. Це по-перше.



По-друге, ні на кришці, ні на самій пляшці не вказано, до якого числа вжити. Тобто термін є тільки на псевдоетикетці.
По-третє, і це вже остаточно мене переконало, шо привезли зовсім не те, олія взагалі не мала гіркуватого присмаку і насиченого кольору. То радше, ріпакова олія. Але я не впевнена. 
Здати у лабораторію  - мабуть, дорого, звертатись до укравління захисту прав споживачів - марна трата часу. Думаю, більше толку буде, коли поділилася з вами, і ви не будете  такі довірливі, як я. І добре будете дивитися, шо купуєте. Бо виглядає на те, шо не тільки каву і масло підробляють. Оливкову олію теж вигідно підробляти.