неділя, 21 грудня 2008 р.

Хороші водії

Вирішила сьогодні написати про добрих водіїв автобусів. І не тільки тому, що на носі новий рік і треба згадувати приємне. Настільки часто чую нарікання на адресу маршрутчиків, що складається враження, що за кермом одні дебіли. Але це не так. Є вражаючі приклади доброти і звичайної людяності з боку водіїв.
Приклад перший. На власні очі бачила, як водій не взяв гроші за проїзд у хлопця років 8-9, відддав йому 1,5 грн. назад. І сказав: “Тримай, морозиво собі купиш” (це було влітку). Моя колега такий вчинок розкритикувала. Мовляв, малий за ті гроші міг купити не морозиво, а всілякої гидоти, від якої могло би бути більше мороки, ніж насолоди. Хай там як, я на стороні такого водія. Він зробив малому приємне. Дав можливість зекономити 1.5 грн. А таке буває нечасто.
Приклад другий. Його мені уже розповіли. Оскільки на власні очі не бачила, то деталі можуть бути іншими, а факт такий. Їхала студентка у маршрутці. Говорила з мамою по мобільному. З розмови стало відомо, що купила зимові черевики, а на прожиття грошей не лишилося. На календарі вівторок, а з харчів тільки батон. Але каже мамі, що якось переб'ється до суботи. Оскільки студентка стояла біля водія, він ту розмову почув. Витягнув 50 грн. І протягнув їй. Мовляв, ти зі мною їздиш часто. (один з так званих студентських маршрутів, де роками їздять одні й ті самі водії і студенти). Будеш мати – повернеш. Дівчина взяла гроші. А наступного тижня навіть хотіла повернути з “процентами”. Крім грошей, давала ще й банку білих грибів. Водій грошей не взяв, а від грибів не відмовився. Ось таке.

вівторок, 16 грудня 2008 р.

Оголошення незвичного змісту

Оголошення на стовпах, зупинках, транспорті - не дивина. Але, те, що у них написано, інколи дивує. Цього тижня а автобусі №5 прочитала таке оголошення.
"Шановні пасажири! Якщо Ви і надалі бажаєте користуватися послугами маршруту №5, допомагайте водію: опалачуйте проїзд, не користуйтеся недійсними посвідченнями, робіть зауваження пасажирам, які не оплачують проїзд".
Можливо, й буде якийсь ефект від того оголошення, бо зараз кожен другий заходить у 5-тий і каже: "посвідчення"(а раптом, "пронесе"), але ну не можу собі уявити, як в автобусі почнуть один другому казати:"заплати, бо ти досі не заплатив". А реакція на це може здивувати, мабуть, більше, ніж саме оголошення, яке до цього закликає.

середа, 10 грудня 2008 р.

Церкву 17 ст. рятуватимуть студенти

Храм Святого Михаїла у селі Кути Буського району в аварійному стані. Передусім потрібно перекривати дах. А ще храм потребує протипожежної системи та сигналізації. Загалом це обійдеться у 300 тисяч гривень, - підрахували фахівці. Гроші планують зібрати студенти Львівського банківського інституту на “аукціоні надій”, де з молотка продаватимуть твори мистецтва. Але студенти зізнаються: необхідних грошей вони можуть й не зібрати. А тим часом Писарчук обмовився, що потреби в аукціоні немає. Депутат й сам готовий викласти 300 тис. грн. Мовляв, не бідний, уже трохи у своєму житті доробився. Але якщо студенти мають таку ініціативу, то нехай. Зрештою, яке би ставленння до Писарчука не було, але те, що він профінансував реконструкцію, реставрацію і будівництво багатьох церков – це факт.Чи поповнить список відремонтованих церков храм у селі Кути, покаже час.
Наразі ж церква Михаїла 17 ст. у плачевному стані. А дзвіниця поруч взагалі провалилася під навалою снігу ще кілька років тому. Зрештою, це ліпше побачити, ніж описувати.

понеділок, 8 грудня 2008 р.

На правах антиреклами “Лазер плюс” обходиться дорого, а вартує мало


Нещодавно у Львові почали робити лазерну корекцію зору. У місті відкрилась клініка “Лазер плюс”. Грошей у промоцію вона вклала чимало, але чи вартує чогось ця клініка?
З проплачених статей у “Високому замку” можна довідатись, що діагностику у клініці роблять приблизно за годину. Але це не відповідає дійсності. Моя сестра, яка звернулась у “Лазер плюс”, провела там більше, ніж 2 години (звісно, попередньо записавшись на прийом).
Знову ж таки у рекламній статті сказано: “Лазер плюс” про ваші очі скаже все...”Але оплативши за діагностику 200 грн з гаком, моя сестра не те що не довідалася все, вона вийшла з клініки так і не знаючи, а який же у неї зір. Розрекламовані “досвідчені спеціалісти” так обстежували кілька годин, що пацієнтці не сказали головного – результату обстеження. Він залишився у клініці. Бо лікарі таки щось писали. Але що?
Є й ще одне запитання: навіщо це лікарі пишуть самі для себе, коли вони працюють для пацієнтів? Хіба ні?
Ще один нюанс при обстеженні: якогось милого вони закапували очі невідомо чим (а навіщо пацієнту казати) для розширення зіниць (невідомо для чого) – нібито для подальшого більш грунтовного обстеження. Але висновків цього обстеження не дали, а зір після закапування значно погіршився. І нормалізувався лише за кілька годин. Оце й результат обстеження. Як то кажуть, що знав, те й довідався. Але в цьому випадку треба додати: і виратив більше, ніж 200 гривень.

понеділок, 24 листопада 2008 р.

Рудки і Вишня або Екскурсія місцями Фредро


Нещодавно пощастило побувати у Рудках – маленькому містечку в
області (приблизно 6 тис. населення). Раніше ніколи там не була, і поняття зеленого не мала: що то за місто, і чим вирізняється. Але випадково помандрувала (була екскурсія від громадської організації), і несподівано зацікавило це містечко, точніше тамтешній старий костел. Він вирізняється з-поміж інших тим, що у ньому ще до середини 1990-х була чудотворна ікона Рудківської Богоматері, яка пережила не одну пожежу, і завжди після них залишалась вцілілою. Але вберегти ікону у Рудках не вдалось. У середині 1990-х ікону вкрали, і тепер у костелі зберігається лише копія цієї ікони.
Цікавим костел є ще й тому, що у його крипті похований Олександр Фредро – той самий, іменем якого названо одну з вулиць у центрі Львова. Похований там не лише він, а й інші члени родини Фредро. Але спокою останкам Фредра не було. Як розповів настоятель костелу, були часи, коли кості померлого були розкидані по храму – грабіжники шукали коштовностей... Зрештою, Фредро ніколи не бідував. Зі знатної родини, польський драматург (автор п'єси “Дами і гусари”) Олександр Фредро мав маєток у селі Вишня, що межує з Рудками.

Мені пощастило з екскурсією побувати й у тому селі (колись воно було більшим осередком за Рудки і називалось Беньковою Вишнею). Здивувалась, маєток, така собі літня резиденція Фредро, - це величезний палац посеред різних, у тому числі й, як кажуть, екзотичних дерев. Щоправда, коли дерева уже голі, важко їх розрізняти. Та й, зрештою, не знати, чи насправді ще є ті екзотичні дерева. А от палац зберігся. Щоправда, тепер - це занедбаний будинок, у якому навчаються студенти. У колишній резиденції польського драматурга розміщений аграрний технікум. Всередині не була (через вихідний), тому кімнату-музей Фредро, що у приміщенні технікуму, не бачила, і чи риплять міцні дерев'яні сходи (незмінні з часів Фредра), не знаю. Але носом довідалась інше. Ще не доходячи впритул до палацу, відчула різкий запах газу. І невипадково. З широкої газової труби, яка є довкола будівлі, витікає газ. Причому витік доволі великий. Помітити диру (навіть не дірку) у трубі спромоглася навіть я, не фахівець. Також, як нефахівець, можу сказати, палац потребує якнайшвидшої реконструкції. Але вочевидь, нікому нема до цього діла. Та що говорити, якщо навіть газову трубу не можуть полагодити.

пʼятниця, 21 листопада 2008 р.

Про перлинки, заховані в глибинках або Чим цікаві Оброшино, Годовиця і Комарне



Невідома Львівщина

Обабіч дороги, на горбочку серед дерев, на видноті біля ставу...Де тільки немає пам”яток архітектури? Але якщо одні у розкошах уваги туристів, інші – наодинці з часом.
Цінні споруди в Оброшино, на жаль, належать до останніх. Вони десятиліттями зазнають руйнувань. Ліпнина потріскала, штукатурка облущилась, стіни промокли... Колись довкола величного палацу (див. фото) прогулювались панянки у вишуканих сукнях, тепер там місцеве населення випасає худобу. Запах гною, що постійно стоїть у повітрі, повертає у буденну реальність, а магазини з радянськими назвами є свідками того, що життя протікає тут повільним темпом. І лише пам'ятки архітектури найбільше відчувають на собі вплив часу і руку вандалів.
Сусід навозбудованої церкви в Оброшино – руїна. Колись, мабуть, це був костел. Тепер – залишки стін, на яких - невеликі частинки збережених розписів. Вони потерпають від вітру, який гуляє зі всіх сторін напівдірявих стін і від дощів-снігів, які безперешкодно звалаються на стіни (даху як такого нема) і від морозів, і … від людської байдужості.
Недалеко від Оброшино – Годовиця. Село цікаве тим, що тут збереглась унікальна пам”ятка 1758 року – величний бароковий храм. Його важко не помітити у селі. Розташований на горбочку, біля ставу, відразу привертає увагу. А ще привертають увагу скульптури зверху на храмі. Вони як сестри-близнючки тих, що на соборі Святого Юра. Але це й не дивно. Вони народжені одним майстром – Іваном Георгієм Пінзелем. Щоправда, вигядають вони гірше, ніж ті що на святоюрській горі. Невблаганний час схиляє додолу унікальні скульптури. Одна уже значно похилилась. І таки одного дня може звалитись на землю... Самому храму таке не загрожує. Він ще непогано зберігся (хоча й без даху), і якби бажання діячів культури й гроші меценатів об'єднались, Годовиця стала б ще одним привабливим місцем для туристів.
Те саме можна сказати й про Комарне, маленьке, затишне місто, багате на церкви й не тільки. Там можна побачити велику сучасну церкву і стареньку (1754 р.) дерев'яну церкву. Перша доглянута і справді гарна, друга трохи перекособочена, але унікальна. Коли я зайшла у другу, церкву Св. Михаїла, війнуло холодом. Там не опалюється. Звичайно, збереженню це не сприяє, але спасибі уже на тому, що зводячи нову, громада не знехтувала старою, у якій збереглись ікони, мальовані на дереві. Увійшовши у церкву, відчула особливу атмосферу. Словом, церква Св. Михаїла така, у якій хочеться залишитись і помолитись.
Кортить зайти й у старий костел у містечку Комарне. Збудований ще у 1657 році, він навдивовижу багато й гарно оздоблений. Ліпнина добре збреглась. На відміну від храму в Годовиці, костел Різдва Богородиці у Комарному покритий, тому високі стіни не нищить сніг чи дощ. І хоча вінка є не скрізь, на їх місці - фанера, тому можна сподіватись, що пам'ятка простоїть ще не один десяток років. У костел можна зайти. Але через комуністичний режим, який дорбе позбиткувався з храмів, перетворюючи їх у склади, всередині особливого багатства оздоблень не спостерігається. І лише залишки розписів на стелі свідчать: колить цей храм справді був надзвичайним.

середа, 19 листопада 2008 р.

Штрафи збільшились, машин – зменшилось

У понеділок, перший день дії нових штрафів (за недотримання правил дорожнього руху) машини, ніби корова язиком злизала. Ні тобі заторів на центральних вулицях, ні пофіґістських заїздів на зустрічні. Та й водії маршруток на диво акуратно їздити почали, й навіть якщо зупинялись не на зупинці, то принаймні, не посеред дороги, а біля бордюра .. Ляпота!!!
Але вона тривала недовго. Уже вівторок, помітила, на деяких маршрутках почали повертатись до попередьної, уже відпрацьованої практики, - коли по графіку не встигаю, то я тоді гасаю...
Машин, хоч й було на другий день дії нових штрафів на львівських дорогах небагато, але уже почали згадувати, як то їздити по зустрічній. Словом, недовго я тішилась. А в середу й машин побільшало. Знову починають виникати затори. Халепа.
Але втішає інформація даішників – ДТП поменшало. Проте реальна картина постане приблизно через місяць. От тоді й побачимо, наскільки водіїв дисциплінували нові штрафи.

вівторок, 11 листопада 2008 р.

"Кілька секунд щастя"

У час, коли довкола говорять про економічну кризу, їх якраз й не вистачає. Тому натрапивши на книгу «Кілька секунд щастя», взялась її читати. Здогадуюсь, що молода письменниця-хмельничанка Ірена Старостіна живе цікавим життям, бо сюжети оповідань цікаві й насичені. Головно, стосуються молоді та усього, що з нею пов»язано: тусовки, концерти, хлопці, стосунки, злети –падіння, успіх-невдача, щастя-тривога… Словом, багато чого. І про це безпосередньо і «по приколу». Пригадую, як у книзі героїня каже про хлопця до іншої: «Та він твоєї відрижки не вартий» або «Та він дурний як березневий кіт» і так далі... Як можна помітити, порівнянь не бракує. Взагалі книжка реально прикольна. Але якщо хтось звик до інтертекстів, замудрих фраз, текстів, у яких треба самому до чогось додумуватися, то там цього нема, натомість – прості речення, приколи і просто життя молоді таке, яке воно е або може бути...

субота, 8 листопада 2008 р.

Постити – це пити з друзями пиво

Це не моя думка. Я її почула від історика Ярослава Грицака – того, який написав найґрунтовніше дослідження про Івана Франка, а зараз видав книгу про сучасну історію України у коротких есе, які раніше жили в інтернеті як блоги. Словом, історик Ярослав Грицак – прогресивний. Багато його думок мені імпонують. Як-от, якби були вибори, то на них треба йти, але голосувати проти всіх. Але зараз мова не про це.
Йдеться про піст. Коли говорять про те, що треба постити, то найчастіше мають на увазі відмову від м'яса. Але відмовлятися від їжі під час посту зараз не актуально. - вважає Ярослав Грицак. Це було актуально ще кілька десятиліть тому, коли більшість людей реально недоїдала, і мріяла про кусень хліба. Зараз же ситуація змінилася. Чого чого, а хліба вистачає. А у піст же треба відмовлятися від найдоожчого. А що у нас найдорожче? Час. Тому теорія, якої дотримується Ярослав Грицак, зводиться до того, що у шаленому ритмі життя, де гонитва за грішми стає головною, дуже важливо у час посту спинитися, забути на деякий час про гроші. Зрештою, зустрітися з друзями, для яких завжди не вистачає часу, піти з ними на пиво.

неділя, 2 листопада 2008 р.

Поїздка тролейбусом або як обходитись без кондукторів

Кондукторів у львівському елктротранспорті немає з 19 вересня, а багато хто й досі за звичкою передає гроші кондуктору. Тому їздити у Львові трамваєм чи тролейбусом весело. Перевірено на собі.
Заходжу у тролейбус №24. Людей небагато, але щоб зайти на передні двері, виявляється, треба почекати. Біля кабіни водія помітне скупчення. Усі намагаються купити квиток, тому роблю висновок, що пасажири не поспішають купувати місячні картки. Один чоловік каже: “Купували б місячні, не треба було б стояти”. Відповідь з народу не забарилась. “Місячні тільки у дівчат”. ..
Словом, народ з гумором, а головне сильно звиклий бачити у салоні кондуктора. Тому й досі у трамваях і тролейбусах можна почути “Передайте, будь ласка!” "Нема кондуктора," - кажуть у натовпі. "Як нема, а от написано: “Місце кондуктора”, - реагують перші. Отож бо й воно, кондукторів нема, а їхнє місце залишилось. І таке буває.
А ще буває таке. Один раз проїхавшись у тролейбусі за безкондукторної системи зауважила, що багато хто свідомо передає гроші за проїзд із задньої площадки до водія. Народ застерігає: “ Водій обілечує тільки під час зупинок, і то треба давати без здачі”. “А шо я винен, шо він на зупинці стоїть тільки дві секунди? І хто встигне так скоро передати гроші?” - обурюється пасажир. Інший теж хотів заплатити. Передав гроші на загальний квиток, а отримав студентський. Та й то добре. Коли передавали копійки 25 і 50, 50-тка впала. Ви уявляєте, як то було шукати копійки ввечері та ще й тролейбусі (хто не знає, як освітлюється біьшість тролейбусів, раджу поїздити)?! Словом, незручності виникали, сраки нахиляли, але гроші так і не дістали. Той, кому випали з рук гроші, доклав з власної вишені копійки, щоб принаймні, вистачило на студентський... На щастя, обійшлось без скандалів. Люди на це відреагували з гумором. Весело зауважили: “Комусь уже до підошви прилипли копійки”.
Щоб не прилипли копійки, один пасажир передав паперові гроші – 10 грн. Тут уже пожартував водій: “На всі?”Добре, що сказав чоловік, шо на один квиток, а не на всі. Бо тариф зросте.
Уже з середи доведеться платити по 1 грн. за проїзд. Оце справді буде весело. Бо коли тариф зростає, а сервісу немає, й доводиться собі сушити голову, як заплатити за проїзд, подорожчання явно не на часі.
P.S. До речі, директор “Львівелектротрансу” коли звільняв кондукторів, мотивував це тим, що вони дорого обходяться підприємству, нема грошей на заробітну плату водіям. А от коли не буде кодукторів, буде більше грошей, - уявляв собі Федоренко. То ж постає запитання: навіщо піднімати тариф, коли грошей й так стало більше? А якщо не стало більше, то чому б не визнати свою помилку й не повернути кондукторів? Якщо Федоренко не спроможний визнати свою згубну політику для електротранспорту, то принаймні, мав би забезпечити простий і зручний продаж квитків у системі кіосків...

понеділок, 27 жовтня 2008 р.

Чи варто ставити брекети?


Над цим питанням часто замуються ті, хто має криві зуби чи неправильний прикус. Я саме одна з таких. Задумалась про доцільність брекет ще років 7 тому. Тоді якраз в Україні тільки починали ставити такі лікувальні системи. Фахівців було мало, охочих також, а ціни зашкалювали. Саме через те, що це - дороге задоволення, від ідеї ставити брекети я спочатку відмовлялась. Але таки поставила, бо наполягала мама. Вона дуже хотіла, щоб у мене була гарна посмішка. І ось 4,5 роки тому я звернулась у державну поліклініку. Там лікарі моїй появі дуже втішились. І два ортодонти фактично наввипередки агітували ставити брекети. Один уже в той самий день, коли я тільки-но прийшла проконсультуватися, пропонував виривати два передні зуби, причому не симетрично, два четвертих чи два п'ятих, а так - один четвертий, один п'ятий... Навіть уже вів до лікаря, який нібито файно рве зуби... Наполегливість, з якою лікар мене переконував, мене лише відштовхувала. Тому прийшла до іншого лікаря, але також державної клініки. Він мене наобіцяв: “За півтора року буде гарний прикус. У вас буде гарна посмішка. Ви забудуте, якою були. Вас уже ніщо не турбуватиме. Ви думаєте, неправильний прикус – це негарно. Але це ще й проблеми Постійно напруже підборіддя... тра-та-та” Словом, брекети - панацея. Те, що це не так, переконалася. За 4,5 роки мені не те, що ще не зняли брекети, я вже навіть не знаю, скільки мені чекати на життя без брекетів. Коли пройшло обіцяних 1,5 року, а роботи було не початий край, результату майже ніякого, мій лікар мені випалив: “Вам же не 16! Кістка сформована, треба ще трохи потерпіти”. Ось так терплю більше, ніж чотири роки. Уже змінила й лікаря, а прогресу не дуже й видно. Зате дискомфорт очевидний. Дуги натирають ротову порожнину (бо наші лікарі не ставлять насадки на брекети: а нашо?) Як клеїли брекети, також тертя було сильне (але наші лікарі не практикують покривання воском: а нашо?) Я вже не кажу про те, що за весь час з брекетами не їла жодного разу жуйки (не можна), не рекомендують також їсти й бублики, шашлик із шомпора, кусати яблука, моркву... Та навіть зважаючи на усі ці рекомендації, було, що брекети відклеювалися. Лікар вперто переконував, що просто так відклеїтись не могли. Йому ж краще знати. Він – лікар. У мене ж інша правда, інше бачення, й інші враження. Брекет-системами я більше розчарована, ніж приємно здивована. Особливо прикро, що у нас за цю справу береться кожен ортопед, а докладно це знають одиниці. Та й то розраховувати, що натрапивши на доброго лікаря, буде добрий результат, не доводиться. Бувають, щоправда, гарні вирішення зубних проблем. Є випадки, коли людям брекет-системи й у дорослому віці допомогли за півтора року. Але це не завжди спрацьовує. Є випадки, коли зуби повертаються до свого попереднього стану. Особливо є ризик після пологів. Але про це лікарі ані пари з вуст. Крім того, наші лікарі забувають відразу сказати про те, що знявши брекет-системи, лікування не закінчується. Після того ще трохи треба носити капу. Але до того етапу, вочевидь, доходять не всі. Та й цим можна відлякати клієнта. А так розказав все у рожевих тонах, взяв гроші, а потім масти собі голову, друже. Словом, ви варто ставити брекети – то ше питання?

субота, 4 жовтня 2008 р.

Ющенко – пан, інші – не люди

Президент має бути паном, але й має зважати на інших. Наш президент вперто підкреслює тільки перше: те, що він – пан. Інші його не турбують. Бо головний у державі він. Недарма ще раніше нарекли його Богом. Президент підтверджує це своїми діями не один рік. Шкода лише, що це не йде на користь ні народу, ні рейтингу президенту. А все тому, що наш Ющенко-Бог забув про народ. Президент думає, що тільки від звістки, що він має з'явитися у певному місті чи селі, люди мають радіти: і на тих радощах тиждень пекти коровай, за останні копійки купувати гарний одяг, у день прибуття відчувати незручності через перекриті дороги, чекати півдня, щоб потім почути: “Президент не приїде”.

2 жовтня. Львівщина. Пустимитівський район. Село Зубра. 9.00. Народ готовий зустічати президента. Діти мерзнуть у вишиванках. Журналісти теж мерзнуть (вони ще не випили ранкової кави). Місцева влада, як на голках. Єдині, хто розслабився, робітники, які за останні дні й ночі робили дорогу в селі. Вони уже зітхнули з полегшенням. Усі решта зібрані – чекають на гаранта. О 10 має прибути його величність. Але Ющенко-Бог не з'явився ні 11.00, ні 12.00, ні 13... Він ж Бог. Йому й вирішувати. А думки у нього змінюються щогодини. Спочасту сказав, що взагалі не приїде. Потім вирішив, що замість нього на відкриття новозбудованої школи поїде голова обласної ради Сеник. А ще пізніше у Ющенка-Бога з'явилась нова думка: поїде він особисто. Треба ж зробити піар – передати новій школі нові комп'ютери і уже традиційно посадити кущ калини. (Куйбіда теж садив калину на проспекті Червоної Калини на Сихові, тепер й сліду нема)... Отож приїхав Ющенко у село аж у 15.00... Народ мав би тішитися... Президент приїхав. Але народу, який змерз і зголоднів, не до втіхи...

Нема втіхи й журналістам, які висвітлювали прес-конференцію Ющенка у Львові: то в приміщення не заходити, то уже не виходити. Президент має бути з хвилини на хвилину, - кажуть представникам медіа. Але його нема й за 20 хв. Його величність п'є каву. Це вже повідомили потім, після прес-конференції. А до початку заявили: заберіть верхній одяг з крісел, це неетично. А те, що президент без пояснень “кидає” пресу, то пусте... Він ж “кидає” не лише пресу...

четвер, 25 вересня 2008 р.

Вибрики Андрія Садового

Хоча Садовому люди довіряють (принаймні, це засвідчує соціологія), але інколи шляки трафляють, і не тільки мене, коли дивлюсь на господарювання мера. Не треба бути фахівцем, щоб запідозрити щось неладне. І йдеться не про те, що вдень на вулицях світять лампочки або що у дощову холодну погоду у центрі міста працює фонтан, тоді як у спеку – з нього ані краплини (а скільки піару було, та й то за кошти UMS). Йдеться про масштабні претензії. Їх уже неодноразово публічно висловлювали таксисти, які нарікають про перериті вулиці. Інші водії – під ніс собі матюкаються і проклинають незлим тихим словом або й не тихим… міського голову, який вперше за роки незалежності розпочав масово ремонтувати вулиці, але як би ж то був ремонт… У мене склалось враження, і не тільки у мене, що ремонт - це не спосіб покращити життя водіям, це спосіб відмивання грошей. Інакше як пояснити такі масштабні роботи? Та ще й які! Біля оперного театру як розрили влітку, так тільки тепер почали працювати… До того розрита вулиця нікого не цікавила. У фірми-виконавця робіт не було працівників… Залучали навіть солдат, які служать у Львові…. Оце ремонт замутив Садовий! Уже навіть анекдот на цю тему почула: до Львова приїжджає делегація; звісно, її має зустріти мер Садовий. Виходить він з ратуші, дивиться на годинник, і розуміє, часу до приїзду делегації дуже мало; ловить таксі, та й каже: "Треба швидко в аеропорт, за десять хвилин". Водій каже, що ніяк не вийде так скоро заїхати в аеропорт. Мовляв, усе перерито, ну ніяк. Садовий наполягає: треба за 10 хв бути там. Таксист погоджується, але за однієї умови: щоб той заплющив очі. Садовий, діватися нікуди, погоджується, заплющує очі. Через 10 хвилин розплющує і бачить, що він біля аеропорту. Аж не віриться, як таксисту це вдалось. Та й питає: "А якими вулицями ви їхали?" А той у відповідь: "а не скажу, а то ви ше й ті вулиці перериєте..."

А тепер ще кращий спосіб «заробляння» грошей придумав! Садовий готується підписати кредитну угоду з ЄБРР на 30 млн. навіть не доларів, а євро! Нібито для покращення стану «Львівелектротрансу», але хто б то вірив у такі благородні наміри, коли влада не каже ані про відсотки, які доведеться місту сплачувати, ані про те, чим доведеться розплачуватися, коли умови кредитної угоди не виконають. Та найбільше дивує, що угода передбачатиме можливість повернення кредиту після перших двох років. Тобто я«зароблю», а ви розхльобуйтесь, шановні львів’яни! Або іншими словами, я вам вас зажену у боргову кабалу, а ви тіштесь, шо маєте такого мера заощадливого, який гроші з міського бюджету ще й на депозит кладе. Дарма, що у російський банк, та й відсотки у депозитній угоді значно менші, ніж у кредитній угоді...

понеділок, 22 вересня 2008 р.

Заньківчани представляють "Два дні, дві ночі..."




Експеримент, який заслуговує на увагу. Саме так можна охарактеризувати нову постановку заньківчан «Два дні і дві ночі…», над якою працювали молоді актори трупи. Вистава вирізняться з-поміж інших новим театральним рішенням. Новизна у всьому: сценографії, музиці, костюмах... Вперше на сцені театру Заньковецької було так галасно і жваво. Глядачів здивували величезною кількість акторів і мінімумом декорацій. Молодих глядачів «взяли» сучасною музикою.
«Два дні і дві ночі» – це лише дипломна робота молодого режисера, це – експеримент театру Заньковецької.
Прочитання трагедії Шекспіра «Ромео і Джульета» - нове, цікаве й непередбачуване.
Дія відбувається в Америці, кохання зароджується у ворожих осередках молоді, відтак на заваді щасливому майбутньому закоханих Марії і Тоні стає бійка. Її завершення несподіване. Ще більш несподівана кульмінація вистави - гинуть не обоє закоханих, а лише один - Тоні.
Його образ на сцені втілив Назар Московець, образ коханої Марії - дружина актора. Від того, що трагедію закоханих зіграла подружня пара, вистава лише виграла. Та й самі актори зізнаються, те, що вони - подружжя - у роботі не заважало, а навпаки – допомагало. А глядачам отримувати задоволення від нової постановки допомагали новизна і оригінальність, до яких вдались заньківчани. Цією виставою вони довели: театр Заньковецької готовий експериментувати, і експериментувати вдало.

середа, 17 вересня 2008 р.

У львівському транспорті побільшає "зайців"

Уникнути плати за проїзд у трамваях і тролейбусах Львова стане простіше уже з 19 вересня. Саме з того дня в електротранспорті міста не буде кондукторів. Їх одномоментно вирішили звільнити. Доцільніше, мабуть, сказати вирішив. Бо це не колективне рішення влади, а ініціатива одного - директора "Львелектротрансу" Андрія Федоренка. До цього керівник йшов не один місяць. Як тільки він став директором комульного підприємства, він сказав, що кондукторів не буде. Аргументував свою позицію тим, що кондуктори обходяться підкриємству дуже дорого. Спочатку казав, що половини із суми, яку вони збирають, йде їм на зарплату. Потім казав, - третина. А ще обізвав кондукторів вівцями, і не просто вівцями... Ну не подобаються Федоренку кондуктори. Вони крадуть гроші, - вважає директор. Тепер їх не буде кому красти, - наївно думає Федоренко (контролери ж не будуть красти, вони всім будуть вручати квитанцію?!) Але й не всі поспішатимуть платити. Особисто я, якби їздила електротранспортом (до мене він неїздить) купувала і компастувала б квитки спочатку. На один і той самий маршрут, як правило, виїжджають ті самі тралейбуси чи трамваї. Тому достатньо спочатку купити по одному квитку у кожному, прокомпостувати, на звороті олівцем написати номер тролейбуса чи трамвая і все... Потім, якщо й підійде контролер, витягла б усі квитки і знайшла б необхідний. Економія - значна! Хіба ні? Можна й тупо не платити. Все одно, мабуть, не вийде дорожче, раз на місяць заплатити штраф, ніж кожен день двічі платити за проїзд. До речі, колись моя однокурсниця так і робила. Вона умодрялася не платити навіть тоді, коли були кондуктори. Один раз вона казала, що у неї карточка. Інший - що посвідчення. Інколи, щоправда, це не проходило. Тоді платила свої 25 коп. (колись так коштував студентський). .. Тепер уникнути плати за проїзд буде ще простіше. Не доведеться брехати, відморожуватися, вдавати глухого... Одним словом, пасажири від цього виграють. Підприємство, однозначно- ні. Але Федоренко у цьому випадку дбає не про фінансовий стан підприємства, і навіть не про пасажирів. А про європейськість. На його думку, так Львів виглядатиме більш європейським. Як на мене, більш європейським був биЛьвів, якби їздили не старі трамваї, які вже своє від'їздили, а новенькі.
Ще б до Європи, принаймні, візуально, нас наблизили б новенькі якісні тролейбуси, а не недоробки ЛАЗу, які на ходу втрачають деталі (так роблять на ЛАЗі, що фари можна по дорозі загубити, настільки добре прикручені)... А ще треба людям підняти зарплату... Тих "ще" багато. Але починають у нас, як завжди, не з того. Таке враження, що й думають, не й тим, чим варто...

вівторок, 16 вересня 2008 р.

Люба Клименко: незнана як особистість, але відома як літераторка


Люба Клименко - це автор еротичної прози. У своїх творах розкута, але про себе говорить скупо. Мовляв, вчителька історі і крапка. Як виглядає, скільки років, невідомо. Цього авторка не повідомляє. Проза багато говорить сама за себе. За неї авторка уже поплатилася. Після виходу у світ першого роману "Пор'ядна львівська пані" уже почались проблеми в сім'ї. Розвелась з чоловіком. Ось до чого доводить еротична проза!
Особисто мене проза Клименко довела до сміху, радості і задоволення. Кожна книга різна. За нею важко впізнати одного автора. Стилістика, мова, настрій трьох книг - по-своєму цікава, виразна і неповторна. Найбільше мені сподобалась друга книга "Великий секс у Малих Підгуляївцях". З-поміж трьох вона вирізняється найколоритнішою мовою, швидким розвитком подій і гумором. Виклад настільки смішний, що зміст уже на другому плані... Але теж цікавий. Як на мене, це найкраща жіноча еротична проза України! Маю на увазі не окрему книгу, а прозу Клименко взагалі. Вона заслуговує на те, щоб Клименко стала секс-символом української літератури. І байдуже, чи сама Клименко - це товста, стара кобіта чи струнка, гарна жінка! Головне - вона пише так, що це проймає, веселить і приносить задоволення!

понеділок, 15 вересня 2008 р.

На історію начхати! Головне на хохлах заробляти!




То не заклик. То правда. За тим принципом діють не тільки бізнесмени. То проходить під одобрямс влади. Влада і бізнес заодно. Вони об'єдналися, породичалися, і гарно дерибанять усе, і заробляють на всьому.
Тепер добралися до будинку-садиби композитора Ярославенка. З часу смерті композитора того року минуло 50 років. йшлося про те, що у будинку треба створити музей композитора. Але замість сторення музею - знищення садиби. За одну добу будинок знесли. Бульдозер зрівняв з землею пам'ятку історії і мистецтва. Люди, які це бачили, намагались протистояти нищенню будинку. Але чинити опір приватній охороні і міліціонерам малій групці людей виявилось не під силу. Пам'ятку знищили.
На її місці буде багатоповерховий будинок. З нього бізнесменам і владі більше зиску, ніж з пам'ятки архітектури. На ньому можна підняти чималу суму. Вулиця Ярославенка в елітному районі. Недалеко будинок депутата Гудими. Можна собі тільки уявити, у скільки оцінять майже сусідство з віпом. І наскільки нагріють руки влада і забудовники. Чому такий тандем? Бо забудовник - Ростислав Мельник, подейкують, зять Миколи Одухи, радника міського голови Львова. Чи то радники такі погані, чи то Садік з ним заодно?




У Львові знову зацвіли каштани...



Надворі осінь, а для каштанів - весна. У центрі Львова цьогоріч уже вдруге зацвіли каштани. На голих деревах з'вився цвіт. Але це радше виняток. Майже всі каштани у місті ще з листям, уже зовсім жовтим і знищеним шкідниками, від яких уже не перший рік потерпають каштани.
А деякі каштани встигли уже скинути листя і навіть спромоглися вдруге цього року зацвісти... Але осінь - не весна. Цвіту менше. І на голих деревах цвіт, чесно кажучи, більше настрожує, ніж приємно дивує.
Але то не єдина дивина природи. Біля Львова вруге цього року зацвіли вишні...

четвер, 28 серпня 2008 р.

Страйк паралізував роботу електротранспорту. У Львові 2 дні не їздили трамваї і тролейбуси. Хронологія подій


У середу 27 серпня, о 5 ранку, коли з тролейбусного депо Львова мав виїжджати на маршрут перший тролейбус, водій, доведена до відчаю, оголосила: не поїде! І закликала зробити інших так само. Водії і кондуктори прислухались. У місті розпочався страйк.
Не виїхала тролейбуси. Лише один. Та й той, зробивши один рейс, повернувся. Працівники зустрічали його оплесками. Але на тому радість закінчилась. Далі були довгі години очікування влади. Кондуктори та водії сподівалися, що з їх приходом вдасться домовитися про виплату заборгованої за липень зарплати, а також виплати авансу за серпень. Півдня чекання, і – з’явився начальник управління транспорту і зв’язку Микола Шкурган. Але гарантій виплати не прозвучало. Вмовляння відновити рух транспорту не помогли. На тому й розійшлися.
У четвер, 28 серпня, до протестувальників приєдналися і працівники трамвайних депо. Вони також, хоч і вийшли на роботу, у трамваї не сіли. Гуртом і батька легше бити, - каже народна мудрість. Страйкарі ж одностайні в одному – вони негайно вимагають виплатити зарплату. Буде зарплата у банкоматі – виїдемо на маршрут. Такий ультиматум прозвучав ще у середу. Але результату він не приніс. Натомість страйкарі бідкались: «Нам зараз шиють кримінал, бо протестуємо без попередження, але ми ж попереджали…» Про те, що невиплата зарплати передбачає кримінал – анічичирк.
«Ми вдалися до такого кроку, бо це єдине, що ми могли у такій ситуації зробити,» - пояснюють протестувальники. І додають: набридло слухати обіцянки. Спочатку казали, що до Дня незалежності гроші виплатять, потім казали – 26 серпня. Але не виплатили. Пообіцяли, і пішли у відпустку. Передусім йдеться про директора «Львівелектротрансу» Андрія Федоренка. Люди поки могли вірити в обіцянки, вірили, але чаша терпіння переповнилась. «На носі перше вересня, дітей треба підготувати до школи. За що? За які гроші? Діти підуть до школи без ручок, без зошитів? Ціни весь час ростуть. А нам навіть ту мізерну зарплату не можуть виплатити,» - з болем казали страйкарі. Зарплата у кондукторів й справді мала - 700 – 1000 грн. У водіїв – трохи більша. Але дві тисячі, мабуть, мають одиниці. Ділять зарплату три рази. Затримували постійно.
Загострилась ситуація з приходом нового директора – Андрія Федоренка. (Його пов’язують з теперішнім мером міста Андрієм Садовим) Після цього й почалось: одне трамвайне депо хоче закрити, кондукторів вигнати, і як підозрюють працівники, потихенько-помаленько величезну територію комунального підприємства якщо не продати, то здавати в оренду. «Ми висловлюєм недовіру Андрію Федоренко, - вигукували протестувальники. - Садовий його привів, Садовий хай його й забирає. Ми не хочемо такого керівника!»
Ще більше допік працівникам новий директор, коли кондукторів звинуватив у тому, що ті крадуть гроші, і назвав їх «паршивими вівцями». Оце культура спілкування директора з підлеглими!
Та головне зараз для працівників – гроші. А їх наразі лише обіцяють, та й то не в повному обсязі, але не перераховують на картки. «Поки грошей нема в банкоматі – нема машин на маршруті,»– не втомлюються повторювати страйкарі.
P.S.Мораль з того така: ситому голодного не зрозуміти. Може, це й не єдина мораль?

середа, 27 серпня 2008 р.

Ціни кусаються – люди розвертаються

Саме так можна охарактеризувати святкування Дня незалежності у Львові. Хоча у місті відбувалося три великі фестивалі, незадоволених святкуванням чимало. І все через гроші. Вартість квитків на гала-концерт фестивалю «Етновир» становив 40-60 грн. Якщо у вишиванці – 40. Без неї – 60 грн. Та навіть для тих, хто був у вишитій сорочці, вхід виявився не по кишені. «Та за такі гроші вдома я такий концерт влаштую!» - говорили невдоволені, і розверталися… Так робило чимало охочих почути фольклор багатьох країн-учасниць. Відтак на співочому полі «Шевченківського гаю» більшість лавок були порожні, а основна маса відвідувачів пройшла за запрошеннями.
Наступного дня, 25 травня, коли у Львові була «Країна мрій», квитки були проанонсовані ще дорожче – 60 - 80 грн.! І це при тому, що з міського бюджету виділили на святкування Дня Незалежності не одну сотню тисяч гривень!

середа, 20 серпня 2008 р.

Мартініка у Львові! До міста приїхали колективи з 8 країн, щоб взяти участь у фестивалі "Етновир"

У Львові уже почали святкувати День незалежності. Аби створити святкову атмосферу, до міста приїхали колективи з Польщі, Чехії, Кіпру, Мексики і навіть Мартініки. Вони взяли участь у параді, яким і розпочалось святкування. Протягном години центральними вулицями міста дефілювали представники цих країн, демонструючи свій національний одяг, представляючи свої пісні і танці. Найколоритніше на параді виглядали представники з Мартініки. І хоча не всі львів'яни запам'ятали назву цієї країни, однозначно, саме мартінівці припали до душі львівянам найбільше. Вони показали найзапальніші танці, заграли колоритну музику і продемонстрували гарні костюми! Мартініка the best!






























понеділок, 18 серпня 2008 р.

Апетит зростає, а м’яса немає


Щороку поголів’я худоби скорочується. Якщо свині уже навчилися вирощувати на гормонах, то з телятами важче. Їх розвести швидко і у великих обсягах неможливо. Коли вирізали, про то не думали, а тепер уже хапаються за голову. Перші – м'ясопереробні комбінати.
Вони якщо не скорочують обсяги, то простоюють. У липні стало ВАТ "Пустомитим'ясо". 70 людей залишилось без роботи. Але гірше інше: ми можемо залишитись без вітчизняної яловичини. Щорічне скорочення поголів’я на 10% через кілька років призведе до того, що вітчизняну телятину на базарі доведеться шукати, як баранину.
Одні експерти кажуть: треба, щоб прийшли великі інвестиції, щоб запрацювали великі підприємства. Інші застерігають: не треба забувати про населення, мале виробництво. І наводять, як приклад, Швейцарію, де багато дрібних виробників.
А поки не знаходять спільного знаменника експерти, ринок наповнюється дешевим імпортом. Влада запевняє: той імпорт відразу йде на переробку, тому найбільше його у ковбасах. А на полицях магазинів його практично нема. Мовляв, на це наразі нашої продукції вистачає… Але то лише наразі. Якщо ніяких висновків не буде найближчим часом, років через 5 продовольча безпека може бути під знаком питання, - кажуть експерти. І додають: діяти треба якнайшвидше, бо апетит в українців зростає.
У газеті "Україна і світ сьогодні" за 2006 рік написано, що прожитковим мінімумом визначено, що українець має вживати за рік 38 кг м'яса. Чиновники підрахували, що людина має їсти 14 кг яловичини, 12 кг м'яса птиці, 8 кг свинини,2 кг сала і навіть 2 кг баранини.
Сьогодні експерти кажуть: апетит не відповідає розрахункам чиновників. Українці їдять більше м'яса. Приблизно 41 кг. Словом, апетит зростає, а м'яса немає.

середа, 30 липня 2008 р.

Закордонний паспорт: Як його виробити?

Зі слів чиновників, усе, як у казці. Прийшов, здав документи, отримав паспорт. Схема - проста, як польські двері. Але то тільки для вибраних. Для простих смертних діють інші умови. Вони передбачають довгі списки замість невеликої черги, задушливу атмосферу і малу кількість крісел. Тому годинами, а то й днями, доводиться чекати стоячи. При цьому можливості піти у туалет нема. «А шо не пускають?» – запитала одна. «Та про шо ви говорите?! Я зранку як спробувала зайти, то такий галас піднявся! Думала мене поб’є, та шо тут робить», - відповіла інша. Третя, яка вступила у розмову, сказала, шо їй пропонували піти у кафе. Мовляв, воно недалеко, через дорогу, туди можна. А тут тільки для працівників.
Для працівників і умови нормальні. У кабінеті - кондиціонер. У коридорі – пекельна задуха. Найчастіше у тій задусі люди стоять два дні, аби здати документи. За один день вдається лише щасливчикам. Зазвичай усе виглядає так. Прийшла, записалася у список. Уже за другий, третій, або четвертий десяток, якщо прийти зранку. (Попереду у списку ті, яким не далось здати документи у попередній день прийому). Якщо у списку – тридцята, шансів здати документи до обіду, мінімальні. Зазвичай, приймають 25 людей. Але буває свята: дні, коли можуть прийняти і 60 людей за день. Тоді, коли я здавала документи, свята не було. За день прийняли лише 40 людей. А у списку - аж за 8 десятків. Решта - у наступний день прийому. А їх не так багато. Два на тиждень. Приймають лише 6 годин на день. З 9.30 до 13.00 і з 15.00 до 17.30. І що найцікавіше – одна людина на цілий район міста!
А виробляють паспорт два місяці. « То, якщо пощастить. Може бути і 2,5 - 3 місяці», - кажуть у натовпі. А Луценко так заявляв: «За місяць паспорт роблять!» Роблять, та не всім…

понеділок, 21 липня 2008 р.

Відгомін зі Світязя


Світязь кожного року зустрічає чистою водою. Про озеро ходять легенди. І поширюються цікаві порівняння. Як-от: вода у Світязі чистіша, ніж у Москві тече з крана. Але за чистотою води, спокоєм біля озера і романтичністю місцини криється інша правда. Вона уже не така приваблива: необлаштовані пляжі, нестача піску на березі Світязя, погані умови проживання. І що найприкріше: небажання вкладати гроші у розвиток. Місцевому населенню не до того. Як тільки пригріє сонечко і приїжджають перші туристи, головне для мешканців Світязя вивісити біля своїх будівель таблички про те, що є вільні місця. «Пропоную окремі кімнати». Таблички з таким написом можна побачити, мабуть, біля кожного другого будиночка. Проте знайти гарні умови щастить уже не так часто.
Мені, наприклад, не пощастило. Приїхавши з чоловіком на відпочинок на початку липня, ми не побачили гарних умов(пройшовши майже півсела і побувавши у трьох господарів). Лише залізні ліжка, маленькі хатинки. Та й хатинками назвати їх важко. Те, що найчастіше пропонують туристам, у нас називають халабудами, там називають будиночками. Прикольно було побачити «будиночок для закоханих». Такий напис був на маленькому, низенькому вагончику під шифером...
Пан Андрій живе з дружиною у Рівному. На Світязь, де він має хату, приїжджає, коли сезон, щоб заробити грошенят. Сподівався на більше. Думав, у селі люди пропонуватимуть проживання дорожче. Тому й дивується: «Проживання за день з одного - 35. Тільки на 5 грн. подорожчало з минулого року… а лише постіль коштує 100 грн. Усе подорожчало…. Та й нищать часто. Відкриваються на всі сто. А потім втікають, залишаючи після себе поламані дивани». Мовляв, не такий і вигідний бізнес. Мене це спочатку ледь не розчулило. Та коли п. Андрій запропонував нам проживання: прохідну кімнату або халабуду, тобто будиночок, збудований десь у далеких 70-х, я зразу почала тверезо дивитися. Особливо, коли побачила ту халабуду, обшиту дешевим папером зсередини, у якій тільки залізне ліжко і диван. Сіла на диван. Ніби нормально. Лише вночі, коли довелось лягти не на ковдру, а під ковдру, відчула спиною всі пружини, які добряче випиналася… Після цього виникло запитання: а за шо платити?, і друге: як такий диван можна поламати? Та його уже давно треба було викинути… Ліжко не ліпше. Прогиналося вниз, майже як гамак. Я вже не кажу, що не було тумбочки, шафи… «Та коли приїжджають сюди, просяться навіть на сіно!», - згадала слова п.Андрія. Ото ж бо й воно. Нарід наш невибагливий. Готовий відпочивати навіть на сіні. Але трапляються й такі, які хочуть не лише душ на вулиці, і туалет на дворі, а нормальні умови проживання. А за таке на Світязі можуть попросити й до 800 грн. за добу. Апетиту не позичати! А сервісу ще вчитися і вчитися!

На місці дитячого майданчика у Львові буде готель

Дитячий майданчик у центрі міста трансформують... у дитяче кафе. Можливо. Говорити про це остаточно головний архітектор Львова Юрій Криворучко не готовий. Але з упевненістю каже, що на місці дитячого маданчика на розі вулиць Вірменська і Краківська буде готель ****. На верхньому поверсі готелю можливо буде дитяче кафе, - втішає мам і дітей Криворучко. Яким буде сам готель, не знати. Аби запудрити мізки львів'янам навіть проведуть конкурс, і то міжнародний, аби вибрати проект готелю. Щоправда, конкурс буде закритий. А журі, як висловився сам Криворучко, у міру незалежне. Скільки триватиме конкурс, точно невідомо. Але влада запевняє, що до Євро-2012 готель буде готовий. Чи постане у Львові чергова химерна споруда як Украсоцбанк, чи буде регенерація будинку (на місці дичячого майданчика раніше була забудова), говорити зарано. Але коли журі "у міру незалежне" чекати можна всякого...

понеділок, 14 квітня 2008 р.

Виступ "Файно". Публіка нефайна


Порожні ряди. У перших чотирьох навіть рахувати не доводиться. Зразу видно - сидить шестеро осіб. Чим ближче до гальорки, тим людніше. Але все одно таке "людніше" ( на четвертину заповнений зал) називають порожнім. І в таких умовах 12 квітня виступали талановиті українці - група "Файно". Вона вирішила з нагоди свого 5-річчя дати концерт у філармонії. Вперше подалась на таку сцену, яка після "Ляльки" видається великою.
Оренда залу, виставляння світла, оформлення, відео... Одне слово, все по дорослому. І витрати також. А вийшов пшик. Виконання двадцяти пісень на живо, без фанери, оцінювали друзі, знайомі, запрошені... Лише незначна кількість людей сиділа з квитками...
Ось така львівська публіка. Наразі вона на ура сприймає лише Могилевську, Скрябіна, Маліліна і їм подібних. А шкода.

вівторок, 18 березня 2008 р.

Церква відділена від держави?

В університеті був спецкурс про релігію. І я чітко запам'ятала, церква в Україні відділена від держави. Проте останні події змушують задуматись: а чи справді відділена? Це питання спершу виникло тоді, коли гріхом вирішили вважати водіння авто у нетверезому стані. Так церква відреагувала на страшну статистику смертей у державі (9 тисяч за рік). Можна подумати, сідаючи п"яним за кермо, хтось застановиться, що робить гріх?
Тепер знову церква пхає носа в освітні справи. Закликає підтримати незалежне зовнішнє тестування. Гузар поширює листи із таким закликом. Мене це, як мінімум, дивує.
За всі роки незалежності церква не зробила жодного серйозного кроку, аби залучити до релігії більше людей, особливо молоді. Не проводила і не проводить масштабної виховної роботи. У самій церкві маса проблем, яких не можуть вирішити, зате представники духовенства пхають носа туди, куди не треба. Краще би навели лад у себе! А то недовго до президентських виборів. А я не хочу слухати закликів: "Прийдіть на виборчу дільницю! Віддайте свій голос за того, хто любить трипільську культуру, збирає горщики, і тримає бджіл!" Або інший варіант: "Вона виголошувала молитву на майдані! Їй болить українське! Підіть і проголосуйте за політика з великим досвідом, за людину, яку звільняли і призначали. Яка йшла і поверталась, аби зробити людям добро"... Думаю, десь та й щось таке подібне буде звучати з вуст священиків. А вони мали б говорити про зовсім інші речі...

середа, 16 січня 2008 р.

Рік пройшов - підсумків нема. Керівники або не звітують, або звітують так, що краще би не звітували

Минув 2007... І вже давно. А підсумків року від влади ми так і не почули. Господар міста заховався за сімома дверима у своїй вежі, себто ратуші, і спромігся лише на друк своїх буклетів, у яких написано, що ж вперше у 2007-му зробив мер Садовий. Така його політика. Під танк кидати всіх (посадовців міської ради), а самому у теплому місці заникатися від журналістів. Аби про нього не забували, і були задоволені усі, міська рада у редакції передала по великій кульці-ялинковій прикрасі і календарю. Тіштеся люди добрі! Може, хоч трохи задобримо журналістів, і вони будуть сидіти тихо. Мріє Садовий.
Про що ж мріє керівник області Олійник? Він каже, що амбіцій не має, і не мріє про будь-яку посаду на Львівщині. Після губернатора він бачить себе у Києві, і запевняє, що зі столиці йому кожен день надходять пропозиції. Чергова казка для усіх, хто розвісив вуха і ще вірить політикам. Хоча сам Олійник на одному із КВК сказав, що не треба вірити політикам, саме на віру людей сподівається він. Щоби продемонструвати громаді, що керівник області відкритіший від керівника міста, Олійник наважився звітувати за рік, що минув. Щопрада лише з другої спроби. Запланований ще на кінець грудня звіт перенесли аж на два тижні. "З журналістами я довший час не спілкувався через суб'єктивні і об'єктивні причини", - казав він. Проте й друга спроба була, як невдалий гливкий хліб, який ліплений-ліплений, а нормально не зроблений. "У вас на столі є підготовлений прес-реліз,"- сказав Олійник. Але релізом виявилися очікування від 2007-го, тобто фактично папір, підготовлений більше, ніж рік тому, який не несе жодної нової інформації. Сам Олійник теж сказав небагато нового. Уже традиційне: заробітна плата зросла, обсяг виробництва зріс, навіть експорт зріс!
Якщо у нас так усе добре, то чому в той день, коли звітував Олійник, люди перекривали дорогу на кордоні? З доброго життя? Зі слів Олійника виходить, що 70-80 тисяч "човників" області насправді мають величезні прибутки через продаж сигарет і горілки за кордоном. "Я їм кажу, йдіть викладати в школу, - а вони мені: "За півтори тисячі я робити не буду". "Ті люди не хочуть працювати у школі. човники - то ціле покоління. Вони 17 років прадають горілку і не хочуть нічого іншого", - запевняв Олійник. За його словами, в області є багато робіт. "Тисячі вакансій є!"От! А вони вперто мерзнуть кордоні, відчувають себе бидлом, постійно чують зневагу! Їм це подобається! І хто б міг подумати! Люди з доброго життя рвуться переносити горілку і цигарки! Принаймні, таке виходить зі слів Олійника. Він, як зачарований, повторює: "На першому місці - людина!"
Що ж Олійник зробив для неї, для того, аби прикордонні землі не пустували, щоби в області були створені численні робочі місця? На звіті журналісти цього не почули. Натомість прозвучало таке:"Одним із недоліків було те, що я не доніс людям своєї концепції". Вияваляється, 3 роки Олійник носиться зі своєю концепцією, але жодного разу не ознайомив із нею громаду області. Що ж це за концепція? Або другий недолік. "Я не зміг налагодити співпрацю із усіма головами районних адміністрацій". І це за три роки! От вам і звіт. Усе, що розказав Олійник, можна передати без жодних цифр. На хлопський розум це можна пояснити так: поки не захворів, проводив багато часу на відпочинку, грав у теніс, коли з'явилась підозра на рак, лікувався. Зараз виглядає ліпше, ніж ще місяць тому. Більше дбає про здоров'я, ніж про свої обов'язки. Як людину, зрозуміти можу, але як політика, ні.
Якщо ти ще невпевнено почуваєшся на ногах після операції, леде володієш ситуацією в області, і фактично не приклався до того, щоби область динамічно розвивалась, то чому так ревно треба критикувати іншого. Каже, ніби готовий підкласти плечі Садовому, а в то й же час розпинається: енергозабезпечення у місті під загрозою, питання вивозу сміття не вирішене... Чия би корова мичала...