понеділок, 24 листопада 2008 р.

Рудки і Вишня або Екскурсія місцями Фредро


Нещодавно пощастило побувати у Рудках – маленькому містечку в
області (приблизно 6 тис. населення). Раніше ніколи там не була, і поняття зеленого не мала: що то за місто, і чим вирізняється. Але випадково помандрувала (була екскурсія від громадської організації), і несподівано зацікавило це містечко, точніше тамтешній старий костел. Він вирізняється з-поміж інших тим, що у ньому ще до середини 1990-х була чудотворна ікона Рудківської Богоматері, яка пережила не одну пожежу, і завжди після них залишалась вцілілою. Але вберегти ікону у Рудках не вдалось. У середині 1990-х ікону вкрали, і тепер у костелі зберігається лише копія цієї ікони.
Цікавим костел є ще й тому, що у його крипті похований Олександр Фредро – той самий, іменем якого названо одну з вулиць у центрі Львова. Похований там не лише він, а й інші члени родини Фредро. Але спокою останкам Фредра не було. Як розповів настоятель костелу, були часи, коли кості померлого були розкидані по храму – грабіжники шукали коштовностей... Зрештою, Фредро ніколи не бідував. Зі знатної родини, польський драматург (автор п'єси “Дами і гусари”) Олександр Фредро мав маєток у селі Вишня, що межує з Рудками.

Мені пощастило з екскурсією побувати й у тому селі (колись воно було більшим осередком за Рудки і називалось Беньковою Вишнею). Здивувалась, маєток, така собі літня резиденція Фредро, - це величезний палац посеред різних, у тому числі й, як кажуть, екзотичних дерев. Щоправда, коли дерева уже голі, важко їх розрізняти. Та й, зрештою, не знати, чи насправді ще є ті екзотичні дерева. А от палац зберігся. Щоправда, тепер - це занедбаний будинок, у якому навчаються студенти. У колишній резиденції польського драматурга розміщений аграрний технікум. Всередині не була (через вихідний), тому кімнату-музей Фредро, що у приміщенні технікуму, не бачила, і чи риплять міцні дерев'яні сходи (незмінні з часів Фредра), не знаю. Але носом довідалась інше. Ще не доходячи впритул до палацу, відчула різкий запах газу. І невипадково. З широкої газової труби, яка є довкола будівлі, витікає газ. Причому витік доволі великий. Помітити диру (навіть не дірку) у трубі спромоглася навіть я, не фахівець. Також, як нефахівець, можу сказати, палац потребує якнайшвидшої реконструкції. Але вочевидь, нікому нема до цього діла. Та що говорити, якщо навіть газову трубу не можуть полагодити.

пʼятниця, 21 листопада 2008 р.

Про перлинки, заховані в глибинках або Чим цікаві Оброшино, Годовиця і Комарне



Невідома Львівщина

Обабіч дороги, на горбочку серед дерев, на видноті біля ставу...Де тільки немає пам”яток архітектури? Але якщо одні у розкошах уваги туристів, інші – наодинці з часом.
Цінні споруди в Оброшино, на жаль, належать до останніх. Вони десятиліттями зазнають руйнувань. Ліпнина потріскала, штукатурка облущилась, стіни промокли... Колись довкола величного палацу (див. фото) прогулювались панянки у вишуканих сукнях, тепер там місцеве населення випасає худобу. Запах гною, що постійно стоїть у повітрі, повертає у буденну реальність, а магазини з радянськими назвами є свідками того, що життя протікає тут повільним темпом. І лише пам'ятки архітектури найбільше відчувають на собі вплив часу і руку вандалів.
Сусід навозбудованої церкви в Оброшино – руїна. Колись, мабуть, це був костел. Тепер – залишки стін, на яких - невеликі частинки збережених розписів. Вони потерпають від вітру, який гуляє зі всіх сторін напівдірявих стін і від дощів-снігів, які безперешкодно звалаються на стіни (даху як такого нема) і від морозів, і … від людської байдужості.
Недалеко від Оброшино – Годовиця. Село цікаве тим, що тут збереглась унікальна пам”ятка 1758 року – величний бароковий храм. Його важко не помітити у селі. Розташований на горбочку, біля ставу, відразу привертає увагу. А ще привертають увагу скульптури зверху на храмі. Вони як сестри-близнючки тих, що на соборі Святого Юра. Але це й не дивно. Вони народжені одним майстром – Іваном Георгієм Пінзелем. Щоправда, вигядають вони гірше, ніж ті що на святоюрській горі. Невблаганний час схиляє додолу унікальні скульптури. Одна уже значно похилилась. І таки одного дня може звалитись на землю... Самому храму таке не загрожує. Він ще непогано зберігся (хоча й без даху), і якби бажання діячів культури й гроші меценатів об'єднались, Годовиця стала б ще одним привабливим місцем для туристів.
Те саме можна сказати й про Комарне, маленьке, затишне місто, багате на церкви й не тільки. Там можна побачити велику сучасну церкву і стареньку (1754 р.) дерев'яну церкву. Перша доглянута і справді гарна, друга трохи перекособочена, але унікальна. Коли я зайшла у другу, церкву Св. Михаїла, війнуло холодом. Там не опалюється. Звичайно, збереженню це не сприяє, але спасибі уже на тому, що зводячи нову, громада не знехтувала старою, у якій збереглись ікони, мальовані на дереві. Увійшовши у церкву, відчула особливу атмосферу. Словом, церква Св. Михаїла така, у якій хочеться залишитись і помолитись.
Кортить зайти й у старий костел у містечку Комарне. Збудований ще у 1657 році, він навдивовижу багато й гарно оздоблений. Ліпнина добре збреглась. На відміну від храму в Годовиці, костел Різдва Богородиці у Комарному покритий, тому високі стіни не нищить сніг чи дощ. І хоча вінка є не скрізь, на їх місці - фанера, тому можна сподіватись, що пам'ятка простоїть ще не один десяток років. У костел можна зайти. Але через комуністичний режим, який дорбе позбиткувався з храмів, перетворюючи їх у склади, всередині особливого багатства оздоблень не спостерігається. І лише залишки розписів на стелі свідчать: колить цей храм справді був надзвичайним.

середа, 19 листопада 2008 р.

Штрафи збільшились, машин – зменшилось

У понеділок, перший день дії нових штрафів (за недотримання правил дорожнього руху) машини, ніби корова язиком злизала. Ні тобі заторів на центральних вулицях, ні пофіґістських заїздів на зустрічні. Та й водії маршруток на диво акуратно їздити почали, й навіть якщо зупинялись не на зупинці, то принаймні, не посеред дороги, а біля бордюра .. Ляпота!!!
Але вона тривала недовго. Уже вівторок, помітила, на деяких маршрутках почали повертатись до попередьної, уже відпрацьованої практики, - коли по графіку не встигаю, то я тоді гасаю...
Машин, хоч й було на другий день дії нових штрафів на львівських дорогах небагато, але уже почали згадувати, як то їздити по зустрічній. Словом, недовго я тішилась. А в середу й машин побільшало. Знову починають виникати затори. Халепа.
Але втішає інформація даішників – ДТП поменшало. Проте реальна картина постане приблизно через місяць. От тоді й побачимо, наскільки водіїв дисциплінували нові штрафи.

вівторок, 11 листопада 2008 р.

"Кілька секунд щастя"

У час, коли довкола говорять про економічну кризу, їх якраз й не вистачає. Тому натрапивши на книгу «Кілька секунд щастя», взялась її читати. Здогадуюсь, що молода письменниця-хмельничанка Ірена Старостіна живе цікавим життям, бо сюжети оповідань цікаві й насичені. Головно, стосуються молоді та усього, що з нею пов»язано: тусовки, концерти, хлопці, стосунки, злети –падіння, успіх-невдача, щастя-тривога… Словом, багато чого. І про це безпосередньо і «по приколу». Пригадую, як у книзі героїня каже про хлопця до іншої: «Та він твоєї відрижки не вартий» або «Та він дурний як березневий кіт» і так далі... Як можна помітити, порівнянь не бракує. Взагалі книжка реально прикольна. Але якщо хтось звик до інтертекстів, замудрих фраз, текстів, у яких треба самому до чогось додумуватися, то там цього нема, натомість – прості речення, приколи і просто життя молоді таке, яке воно е або може бути...

субота, 8 листопада 2008 р.

Постити – це пити з друзями пиво

Це не моя думка. Я її почула від історика Ярослава Грицака – того, який написав найґрунтовніше дослідження про Івана Франка, а зараз видав книгу про сучасну історію України у коротких есе, які раніше жили в інтернеті як блоги. Словом, історик Ярослав Грицак – прогресивний. Багато його думок мені імпонують. Як-от, якби були вибори, то на них треба йти, але голосувати проти всіх. Але зараз мова не про це.
Йдеться про піст. Коли говорять про те, що треба постити, то найчастіше мають на увазі відмову від м'яса. Але відмовлятися від їжі під час посту зараз не актуально. - вважає Ярослав Грицак. Це було актуально ще кілька десятиліть тому, коли більшість людей реально недоїдала, і мріяла про кусень хліба. Зараз же ситуація змінилася. Чого чого, а хліба вистачає. А у піст же треба відмовлятися від найдоожчого. А що у нас найдорожче? Час. Тому теорія, якої дотримується Ярослав Грицак, зводиться до того, що у шаленому ритмі життя, де гонитва за грішми стає головною, дуже важливо у час посту спинитися, забути на деякий час про гроші. Зрештою, зустрітися з друзями, для яких завжди не вистачає часу, піти з ними на пиво.

неділя, 2 листопада 2008 р.

Поїздка тролейбусом або як обходитись без кондукторів

Кондукторів у львівському елктротранспорті немає з 19 вересня, а багато хто й досі за звичкою передає гроші кондуктору. Тому їздити у Львові трамваєм чи тролейбусом весело. Перевірено на собі.
Заходжу у тролейбус №24. Людей небагато, але щоб зайти на передні двері, виявляється, треба почекати. Біля кабіни водія помітне скупчення. Усі намагаються купити квиток, тому роблю висновок, що пасажири не поспішають купувати місячні картки. Один чоловік каже: “Купували б місячні, не треба було б стояти”. Відповідь з народу не забарилась. “Місячні тільки у дівчат”. ..
Словом, народ з гумором, а головне сильно звиклий бачити у салоні кондуктора. Тому й досі у трамваях і тролейбусах можна почути “Передайте, будь ласка!” "Нема кондуктора," - кажуть у натовпі. "Як нема, а от написано: “Місце кондуктора”, - реагують перші. Отож бо й воно, кондукторів нема, а їхнє місце залишилось. І таке буває.
А ще буває таке. Один раз проїхавшись у тролейбусі за безкондукторної системи зауважила, що багато хто свідомо передає гроші за проїзд із задньої площадки до водія. Народ застерігає: “ Водій обілечує тільки під час зупинок, і то треба давати без здачі”. “А шо я винен, шо він на зупинці стоїть тільки дві секунди? І хто встигне так скоро передати гроші?” - обурюється пасажир. Інший теж хотів заплатити. Передав гроші на загальний квиток, а отримав студентський. Та й то добре. Коли передавали копійки 25 і 50, 50-тка впала. Ви уявляєте, як то було шукати копійки ввечері та ще й тролейбусі (хто не знає, як освітлюється біьшість тролейбусів, раджу поїздити)?! Словом, незручності виникали, сраки нахиляли, але гроші так і не дістали. Той, кому випали з рук гроші, доклав з власної вишені копійки, щоб принаймні, вистачило на студентський... На щастя, обійшлось без скандалів. Люди на це відреагували з гумором. Весело зауважили: “Комусь уже до підошви прилипли копійки”.
Щоб не прилипли копійки, один пасажир передав паперові гроші – 10 грн. Тут уже пожартував водій: “На всі?”Добре, що сказав чоловік, шо на один квиток, а не на всі. Бо тариф зросте.
Уже з середи доведеться платити по 1 грн. за проїзд. Оце справді буде весело. Бо коли тариф зростає, а сервісу немає, й доводиться собі сушити голову, як заплатити за проїзд, подорожчання явно не на часі.
P.S. До речі, директор “Львівелектротрансу” коли звільняв кондукторів, мотивував це тим, що вони дорого обходяться підприємству, нема грошей на заробітну плату водіям. А от коли не буде кодукторів, буде більше грошей, - уявляв собі Федоренко. То ж постає запитання: навіщо піднімати тариф, коли грошей й так стало більше? А якщо не стало більше, то чому б не визнати свою помилку й не повернути кондукторів? Якщо Федоренко не спроможний визнати свою згубну політику для електротранспорту, то принаймні, мав би забезпечити простий і зручний продаж квитків у системі кіосків...