пʼятниця, 31 липня 2009 р.

Милятин: ціна земельного конфлікту

У селі Милятин Городоцького району кілька років поспіль триває земельний конфлікт. Ціна питання - територія 20 га з озером. За документами земля належить городоцькому підприємцю В'ячеславу Куценяку. Він згідно з договором оренди може посподарювати на ділянці 49 років, сплачуючи в рік приблизно 3 тис. грн за землю і 800 грн за озеро.
Аж тут... на мальовничу ділянку поклала око дружина судді Львівського обласного адміністративного апеляційного суду. Після того як підприємець відмовився їй віддати ділянку, адвокат, вона ж дружина судді, оголосила Куценяку війну, у ході якої підприємцеві спалили будку, машину, побили дружину, відкрили кримінальну справу проти дочки...
Куценяк подав у міліцію близько десяти звернень. Але безрезультатно. Правоохоронні органи займають, за словами адвоката Куценяка, цікаву й односторонню позицію. Звичайно, на користь дружини судді. Тому обмежуються всілякими відписками. А тим часом знахабніла кобіта самовільно захопила територію, виставила охорону VIP-захід, відтак законний орендар уже третій рік не може вести господарську діяльність на орендованій території, при цьому справно сплачуюючи оренду. Куценяк розуміє, як тільки він перестане її сплачувати, землю заберуть. Але й зараз користі від неї у чоловіка немає. Лише проблеми. Захисту від держави за три роки чоловік не дочекався. І з кожним днем надія вмирає. Почилюється розпач.
Від безсилля захисту своєї сім'ї Куценяк оголоcив про свій намір вчинити біля Львівської облдержадміністрації 28 серпня акт самоспалення.

середа, 29 липня 2009 р.

Стежками національного парку

Улітку, де гарно, там зазвичай людно. І не можу сказати, що це мене тішить. Але завдяки гостинності Михайла Біляка я побувала там, де не лише надзвичайно гарно, але й тихо та спокійно - у Яворівському національному природному парку. Зізнають, раніше, як тільки я чула "яворівський", це асоціювалось у мене з полігоном. І аж ніяк не з парком, а виявляється, він вартує того, щоб про нього знали.
Отож Яворівський національний природний парк - це не лише гарна місцина, а й велика. Територія простягається своєрідним півмісяцем від села Верещиця (Яворівський р-н) до с. Крехів (Жовківський р-н). Із заходу на схід парк займає - 12-13 км, а з півночі на південь від 2,5 до 12 км. Отож є де розгулятися. Щоправда, не скрізь можна ходити. 23% території - заповідна зона. Туди не пускають. А от у зону регульованої рекреації, зону стаціонарної рекреації - будь ласка. У парку, якому лише 10 років, уже розробили 13 туристичних маршрутів. Один з найбільш відвідуваних - "Стежка Івана Франка". На ньому відвідувачів зустрічають цікаві фігурки з дерева - персонажі з Франкових творів, Біла Скеля, з якої відкривається чудова панорама, а ще Чорні озера, вода яких, як запевнили, багата на гліцерин.
З того, що я побачила у парку, найбільше собі вподобала місцину у c.Верещиця. Там працівники парку облаштували базу вихідного дня, де є дві довойми: для купання і для риболовлі. Що я оцінила - є спеціальні місця для розведення вогню, столики під накриттям, можливість прийняти душ після купання, є туалети не під кущиком, а цивілізовані зі зливом води, туалетним папером, є смітники і нема сміття під ногами.
Як ви здогадалися, таке задоволення не безплатне. Але відпочивати в таких умовах - задоволення. Аби його відвідувачі відчули вповні, на базі у парку побудували один тримісний дерев'яний будиночок. Другий - добудовують. У планах звести ще 10 чи 12 котеджиків. Файно.
Єдине -їхати туди зі Львова треба хвилин 40. Якщо на вихідні - бажано зранку. І взагалі для початку треба мати машину. Без неї добиратися до бази - не найкраще.
А якщо є авто, то однозначно, там варто побувати.


понеділок, 27 липня 2009 р.

Без води

У селищі Рудно уже 4 місяці немає води. Точніше вода є, але непридатна до споживання. Рівень нітратів значно перевищує норму. Ця проблема була й минулого року. Але тоді обійшлося. Рівень сам по собі нормалізувався. Тепер - ні. Нітрати, які виявили 1 квітня, (і це не був першоквітневий жарт), досі залишаються на високому рівні. І хоча їх трохи поменшало за чотири місяці, вода залишається непридатною до споживання.
Тому 5 тисяч осіб 4 місяці живуть на привозній воді. А що влада?
Селищний голова вказує на необхідність будівництва каналізації. Роботи ведуться. Але грошей бракує. Голова апелював до прем'єр-міністра. Знає про проблему міністр Куйбіда.
Але толку з того, що вони знають?Мер Львова теж знає. І його позиція взагалі дивує. Коли через радіо звернулись до нього руднянці, повідомивши про свою проблему з водою, він відхрестився. Мовляв, Рудно - то не Львів, а селище, то хай на рівні селища й вирішують проблему.
Швидко Садовий забуває про своїх виборців. Ще на Великдень він вітав руднянців з Христовим Восресінням. Тоді, мабуть, він добре знав, що селище Рудно - це частина Львова, належить до Залізничного району. То що у Садого амнезія? Чи грошей шкода?
Звичайно, на косінні газонів набагато легше піаритися, ніж забезпечити людей водою. Самі розуміють руднянці. Їм залишається лише риторичне: і скільки ше терпіти?

субота, 18 липня 2009 р.

Враження від могили сподівань або Чим здивувала Ірен Роздобудько


"Зів'ялі квіти викидають" - книга сентиментальна, дещо загадкова і не до кінця зрозуміла - зрештою, як і герої книги. Вони у Будинку творчості для самотніх акторів театру й кіно або, як його охрестивала автор - у могилі сподівань. Кожен зі своїми примхами, багатими спогадами і сентиментами до минулого. Всі у минулому зірки. Але тепер до жодного з них нікому нема діла - про них не пишуть у газетах, не розказують по телевізору. Їх зоряний час минув. Єдина, хто виявляє інтерес до колишніх акторів - їхня няня Стефка. Вона з'ясовує, що у Будинку роками живуть дві актриси, які колись ділили одного чоловіка. Живують, навіть не підозрюючи, що їх, колишніх запеклих ворогів, доля звела під одним дахом. Але найголовніше у розповіді те, що за допомогою няні з'ясовується цікавий факт з минулого актрис, і тепер вони зрозуміли, що могли б стати подругами...
Цікава історія. Але вона у книзі не єдина. Ще йдеться про колишнього актора і його вічну захцянку - кожного дня одне свіже, ще тепле куряче яйце, тільки-но з кубла. І про дивакувату Стефку - няню, яка після розмов з колишніми акторами приходить до переоцінки життєвих цінностей і тепер розуміє - життю треба радіти. А ще роздумує над словами колишньої актриси: "Нехай у тобі завжди буде сила трьох ножів! Перший - щоб відтинати минуле, хоч яким воно було, і йти вперед, другий - нехай буде зовсім маленький, як срібна голка, котра має стирчати в серці, щоб ти завжди могла відчувати біль і співчуття, а третій - щоб боронитися від ворогів".
Загалом, книга оптимістична. Крім того, настроєва і сентиментальна. І хоч мені не до кінця зрозуміла, книга непогана. Вона доносить - жити треба теперішнім. " Зів'ялі квіти - це те, що не можна тримати ані вдома, ані в душі! Їх треба безжально викидати, навіть якщо вони гарні й ще мають вигляд справжніх, свіжих".
Очевидно, звідси й назва книги - "Зів'ялі квіти викидають".

середа, 15 липня 2009 р.

Косів. Частина друга. Проживання, харчування

Якщо приїхати до Косова у неділю, так як я, то складається враження – життя у місті завмерло. Кафе «Шик» закрите (у неділю там вихідний), на вулицях ні душі, магазини зачинені... Я уже було подумало, чи чогось не сталося. Але прийшла наступна неділя і ситуація повторилася.
Та головне для туриста не пожвавлення, а передусім проживання. Знайти кімнату у Косові - не проблема - курортне місто як-не-як. Вказівники до садиби є у самому центрі, біля автовокзалу, більше пропозицій на вулиці Над Гуком, яка проходить вздовж річки.
Але найліпше шукати помешкання через karpaty.info. Хоч пропозицій у самому Косові на сайті небагато, але вони перевірені і що мені подобається, з фотками. Тож шукала помешкання там. Знайшла кімнату порівняно дорогу - 70 грн. з особи за одну добу без харчування. Тоді як можна жити й за 40 грн. з усіма умовами. Але не жалкую. Умови були супер. Навіть ліпші, ніж очікувала. Вода гаряча цілодобово. Ліжка з ортопедичними матрацами. Балкон. Окремий вхід в будинок. І фактично увесь другий поверх наш - ляпота.
Ще одна ляпота - косівська кухня. І смачна, і недорога. У кафе «Шик», до якого нам було 5хв. ходьби, пообідати обом можна за 20грн. ( з першим і другим). Як ілюстрація, борщ, варений на м’ясі, заправлений домашньою сметаною, коштує там всього 4 грн. У тому ж кафе можна купити пиво - увага!!! - за 3.00 - 3.50 грн. - дешевше, ніж у львівських кіосках.
У ресторані «Водограй» - через дорогу від кафе - ціни вищі, але все одно менші, ніж львівські. І все д-у-ж-е смачно. І гуцульський бануш, і парові вареники з повидлом, і фруктовий салат, який там подають у вершках (збитій домашній сметані), притрушений шоколадом….
Мене розсмішило, що у меню написано «вареники з афинами». Ви знаєте, які це? З чорницею. Виявляється, на чорні лісові ягоди там кажуть афини. Одні з наголосом на першу букву, інші - на другу голосну.
До речі, про чорницю. Ягоди на базарі там дещо дешевші, ніж у Львові. Чорниця переважно коштувала 10 грн. Хоча в один день ціна зросла до 15 грн. Вишня - 7 грн. за кг. Помідори - 3,4,5 грн. Огірки- 2-2,5грн.
Одне слово, хоча Косів курорт, ціни не курорті. І це ще одна перевага відпочинку у цьому райцентрі.





вівторок, 14 липня 2009 р.

Косів. Враження друге. Частина перша

Повернулась із Косова вдруге. Вперше у мальовничому райцентрі Івано-Франківщини побувала 4 роки тому. Тоді там можна було перепробувати чимало всілякого пива. У маленьких магазинчиках продавали живе пиво маловідомих виробників із сусідніх областей. Смачне було...
Тепер на зміну маленьким магазинам прийшли великі конкуренти. У центрі Косова з'явились два супермаркети. У них багато холодильників з пивом. Крім розрекламованих наших брендів, є чеські й російські хмільні напої. Але того маловідомого, яке мені так смакувало, уже нема... Зате є супермаркети.
А ще є вілли, котеджі, двоповерхові будиночки... Вони, мов гриби після дощу, повиростали з часу мого першого візиту до курортного містечка. І якщо на Львівщині хати у райцентрах переважно однотипні - лише деякі виділяються... та й то помпезнізтю, строкатістю і часто повним несмаком - у Косові будинки постають надзвичайно різні: дерев'яні і цегляні, поштукатурені, оббиті пластиковою вагонкою, дерев'яними елементами чи оздоблені каменем; просторі чи невеликі, але високі, та головне - зроблені зі смаком. Тут навіть брами усі різні й неповторні. Один в'їзд мене взагалі здивував.
Та найбільше мене приємно здивували подвір'я косівчан. Вони напрочуд доглянуті. Газони пострижені - майже у кожному дворі є газонокосарка. Господар, у якого ми жили, має дві таких (хоч подвір'я не таке й велике)- одну більшу, а другу маленьку, щоб можна було акуратно біля квітів покосити. Власне - про квіти. У Косові їх багато. Ледь не на кожному подвір'ї різномаїття квітів, кущів та вазонів. У місті можна проводити (якщо його досі не організували) конкурс на найкраще подвір'я. Боротьба була б запекла. Позмагатись було б кому. Особливо, в східній (туристичній) частині Косова, де пообидва боки річки не лише гарні будинки, а й щедро заквітчані подвір'я.

четвер, 2 липня 2009 р.

Четверо, не враховуючи чоловіків

Скажу відверто - спершу не мала особливого бажання читати книгу Вдовиченко. Відлякувала анотація. Особливо, її останнє речення. "Щойно яблуко опиняється в кожної з героїнь, її життя змінюється, потаємні бажання стають реальністю". Що за маячня, - подумала у книжковому магазині, - і поставила дебютну книгу заступниці головного редактора газети "Високий Замок" на полицю... Потім згадала про спеціальну відзнаку конкурсу "Коронація слова", яку отримала книга. І наважилась перевірити: чи справедливо її дали?
Коли позаду 239 стр., можу стверджувати - справедливо. За художньою майстерністю криється позитивний, майже казковий світ. І на диво, у нього починаєш вірити. Сплетіння щирості і легкості письма сприяє цьому. А ще відчуття нового...
Автор ніби інтуїтивно вгадала: роман займе свою нішу в сучасній літературі. По-перше, хоча він має елементи казковості (що й відлякало мене в анотації), роман передусім позитивний, а цього зараз якраз й бракує. По-друге, головні герої, не підлітки і не молоді романтики - жінки, яким за сорок. Про таких не пишуть. Про них кажуть "уже п'ятдесятку розміняли", немовби все - хрест і вічна пам'ять, або такі вдаються у мемуаристику. У романі "Пів'яблука" 45-річні кобіти - смакують життя... Вони уже досягли кар'єри, хто хотів, але ще не всі щасливі у особистому житті...
"Не так важко зустріти кохання, як його зберегти. Коли маємо все, ми, легковажні, поводимось так, ніби завжди так і буде за будь-яких обставин та умов. Ніби ніколи нічого не втратимо, але втрачаємо..." - ділиться автор роману. Галина Вдовиченко ділиться й собливостями творчої роботи, й тим як минає дозвілля; як живують її троє подруг, про що думають і чим перемаються; й тим, як проходять їхні жіночі зустрічі по середах...
Цікаво, невимушено і легко, привабливо й ненудно, і що головне - позитивно.
Зізнаюсь,готувалась до іншого. Думала, доведеться читати довжелезні речення. Автор - журналіст. Ще й газетяр. Тому без складних конструкцій складнопідрядних, складносурядних речень, якими кишать газетні статті, не обійдеться, - думала я. І яким було моє здивування, коли у романі лише короткі речення, проста, але багата мова. Респект.
І наостанок зауваження. Я знайшла забагато помилок як на заступника головного редактора. "Не зважаючи" чомусь окремо, "гамма" замість "гама", "дасиш" замість "даси"...
У мене цьому одне пояснення - до форуму видавців поспішали... Надіюсь, нову книгу "Замок Гербуртів" підготують до друку більш ретельно. А те, що вона буде вартою уваги, не сумніваюсь. Роман уже отримав відзнаку "Коронації слова".