вівторок, 29 вересня 2009 р.

На замітку модницям. Після нарощування нігтів можна втратити свої нігті

Сама нігті ніколи не нарощувала, бо вважаю це зайвим. Мені завжди подобались маленькі акуратні нігті, але такі уваги не привертають, тоді як нарощені ніколи не залишаються непоміченими. Тож модниці вдаються до такого, й часто. Але після історії, яка мене приголомшила, навряд чи користувалися би цією послугою майстрів часто. Отож суть історії коротка  - у кобіти (скажу лише, що львів'янки) злізли свої нігті на обох руках повністю  ну знаєте, як після сильного удару може злазити ніготь. Тільки тут причина не удар, а тривале нарощування нігтів. Тільки-но зламався ніготь, доростила. І так ше, і ше... і результат на лице, точніше на нігті. Вони не те, що би стали тоншими. Вони злізли. Тому моя порада - якщо й нарощуєте нігті, не робіть це постійно, а дайте трохи нігтям відпочити. А ще краще доглядайте свої - ефекту як від нарощених. не буде. Але буде природня краса і чистий спокій. 

понеділок, 28 вересня 2009 р.

«Кацапочка»: як росіянку сприйняли в українському селі


Роман простий за змістом і багатий за формою. У ньому пишна українська мова, сповнена художніми засобами, і якась глибина, тобто роман не поверховий (як це в сучасній літературі), а тяжіє до класики. 
Сюжет ніби стрункий, якщо переказувати його у подіях, якщо ж намагатись передати у почуттях (саме їх намагається передати автор Тетяна Пишнюк), то багатий.
Отож йдеться про молоду дівчину, яка після того, як вийшла заміж за українця, залишила рідну Кубань й оселилася в західноукраїнському селі. Попервах кацапочці було невесело. Виникали проблеми з українською, якої не розуміла, отож бувало пошлють на город наламати гички для свині, а вона шукає, шукає, потім сяде на городі й розплачеться, бо все ніби знає, а що то таке гичка – ні… Але невістку прийняли добре. Навіть бабця, яка ненавиділа москалів, молоду росіянку зустріла з відкритим серцем. Та невдовзі кацапочка завдала великого болю родичам…Й сама відчула, що далі жити у селі буде нестерпно, бо ціна кохання виявилась надто великою, а протистояти почуттю було несила.
 Твір однозначно заслуговує на увагу не лише читачів, а й критиків. Його варто прочитати.


четвер, 24 вересня 2009 р.

Львівський пологовий будинок на Джамбула з розповіді пацієнтки


Все, що я довідалась, зводиться до короткого висновку «терпимо». Це насамперед стосується харчування. М’яса немає, але й воду на твердо на дають. На сніданок – молочна каша, на обід - зупа й каша з салатиком. Але (й це мне здивувало) – сніданок після 8-ї, обід уже близько 12.30. Тому великий розрив між обідом і вечерею.
Ліжка тверді, тому спати нормально. Нема такого, що прогинаються майже до підлоги. (принаймні, так було у тої, яка ділилась досвідом).
Палати миють кожного дня. Тому пилюки тут немає, але застереження викликає інше – туалети. Їх всього (увага!!!) два на ціле велике крило відділення патології. З душем ще «ліпше» - один на понад 50 людей. Як ви розумієте, вода не цілодобово. Встигнути усім помитися треба за півтори години. Бо потім сніданок, процедури…Тому помитися - проблема. Пацієнтки змушені на вихідні відпрошуватись у лікарів додому, щоб там нормально помитись. Але додому їздять не всі. Не кожен й відважується митися у лікарняному душі. Тому у палаті можна побачити цікаву картину. Пацієнтка над умивальником намагається помити верхню частину тіла, інтимну – протирає шматкою, ноги – запихає в умивальник. Ті, хто це бачив, вражений. Видовище жалюгідне. Особливо сумно стає, коли після такого «душу» іншим пацієнткам у тому ж умивальнику доводиться мити фрукти.
Сумно й тоді, коли хочеться в туалет. Бо з туалетом не легше, ніж з душем. Постійні черги… та й сам туалет виглядає погано. Майбутні мами покривають його по краях туалетним папером… Дехто інколи в туалет ходить і в кафе. Там принаймні, не стільки охочих на один кльозет. І можна розслабитись.
А взагалі розслабитись у лікарні важко. І хоча пацієнтки переконують себе у тому, що вони, як на курорті (їдять – сплять) лікарняні умови нагадують їм про інше. А спроба вийти з лікарні на прогулянку до обіду може закінчитись грізною розмовою з лікарем, яка вмить поверне пацієнтку до розуміння того, що тут не курорт.






Пологовий будинок з боку відвідувача Або екскурсія на територію 3-ї комунальної клінічної лікарні Львова


Отож двір пологового будинку на вул. Раппопорта (колишня - Джамбула). Там майбутні породіллі мають проводити багато часу, оскільки пацієнткам відділення патології радять щодня після 15 –ї гуляти (до 15-ї не можна). Але гуляти – це наражати себе й дитину на небезпеку. Бо у парку, що в дворі роддому, вигулюють собак. Великі небезпечні пси (ті, породи яких в Європі навіть заборонено тримати) на території лікарні гуляють без намордників. А ще там всіляка шантрапа розпиває пиво, курить… Картину доповнюють бомжі. Вони риються у смітниках, які на території роддому заповнюють працівники Краківського ринку. До речі, про ринок. Він має вихід саме на територію роддому, і не відгороджений від лікарні, точніше брама є, але постійно відчинена. Тож заходять з ринку на територію лікарні й нужду справити. Ніс не дасть збрехати. Різкий запах свідчить – на території є туалет - стихійний. Ось біля нього й доводиться гуляти майбутнім мамам. Власне гуляти, бо посидіти на лавочці ніде. Їх просто немає, якщо не рахувати дві лавки з центрального входу, які часто-густо зайняті.








понеділок, 21 вересня 2009 р.

«На бамбетлі» затишно, але несмачно

Кафешка «На бамбетлі» гарно оформлена. Тут панують затишок і комфорт. Подушечки, на які можна спертися, створюють домашню атмосферу, а тьмяне освітлення додає романтики. Але достатньо скуштувати замовлене, як гарні враження від закладу розвіюються. Солодка випічка, як і кава - несмачні. А ціни доволі високі. Тож з колєжанкою залишили 100 грн. – за таку суму можна посидіти у «Цукерні» - було б й смачніше й ситніше.
Висновок – хай «На бамбетлі» бере приклад з конкурентів.
А допоки ціни і якість - невідповідні, «На бамбетлі» можна сидіти лише з пивом. Там є моє улюблене «Микулинецьке».


Парад левів. Який він?!





Як і слід було очікувати, леви стали улюбленцями, особливо дітей. Малеча й притулялася до скульптур, й обнімала тих левів і навіть висаджувалася на них, як на коней. Охоронець ледь встигав знімати тих дітей з левів і не вщухав своїм обурливим: та то ж виставка, де ви повилазили? Не заздрю охоронцю. Його ногам не було спочинку, принаймні тоді, коли я оглядала виставку. Тоді багато людей оточували левів, але не скажу, що найбільше було біля якогось конкретно. У кожного свої вподобання. Мені ж сподобався лев Кузьми - він виділяється з –поміж інших і навіть чимось нагадує самого автора, також, як на мене, гарні леви з картою міста (її намалювати не так й легко) і з вирізками з газет (такий сірий, як місто в дощову погоду), але на противагу сірому був і яскравий – теж сподобався.

середа, 16 вересня 2009 р.

Ева Гата дивує "Сюрпризами долі"

Завдяки цьогорічному форуму видавців я відкрила для себе чергову сучасну письменницю - Еву Гату. Виявляється, вона написала уже не одну книгу, а я про неї нічого не знаю. Точніше, не знала. Уже знаю. І маю свіжі враження про її останній роман, виданий під форум, тож радо з вами поділюся. 
Та спершу, для таких, як я, розпочну з того, хто ж криється за псевдо Ева Гата і що це означає. Зізнаюсь, вперше, коли взяла до рук книгу "Сюрпризи долі, або змагання між Аполлоном і Паном", у мене було хибне враження, що за простими і водночас незрозумілими словами Ева Гата криється закордонний автор. Яким же було моє здивування, коли дізналась, що це псевдо львівської письменниці - Ольги Коссак, яка викладає в універі Франка. Викладачка за кілька останніх років написала три романи. Позитивний відгук незнайомої відвідувачки форуму на романи Еви Гати наштовхнув й мене ознайомитись творчістю "жінки-кішки"(з грецької Ева озн. жінка, Гата - кішка).
Отож ознайомлення почалось з роману "Сюрпризи долі, або змагання між Аполлоном і Паном", який відразу надзвичайно захопив. Сімейні стосунки, підозра у зраді, зрада, розчарування, біль... - тема не нова, але подана легко, цікаво, невимушено. Мова героїв зрозуміла й близька, розвиток подій не натягнутий, а динамічний, але наприкінці відчувається важкість. У мене склалось враження, що автор довго сама не могла придумати закінчення роману, звідси - певна незрозумілість, невизначеність героїні і, я би сказала, змазаний кінець твору. Втомлює й повчальність. Я прихильниця того, що книжка має не лише приносити насолоду, й наштовхувати на певні висновки. Але їх має робити читач, виходячи з усього написаного, а не конкретно підведеного автором. 
Отож, як на мене, занадто вип'ячений дидактизм і невиразний кінець - мінуси роману. Але плюсів значно більше - гарно розкрита тема/проблема, надзвичайно легкий стиль, багата емоційна складова роману, цікавий розвиток подій, близькість героя до читача, великий багаж життєвого досвіду автора (принаймні, так мені видалося) - усе це робить роман вартий вашої уваги. Отож раджу прочитати. Я зовсім не пошкодувала, що купила "Сюрпризи долі". 20грн. Два вечори... І гарні враження.  


вівторок, 15 вересня 2009 р.

Сервіс по-львівськи, або Чому розчарував МВФ

Скажу відверто, сервіс у львівських кафешках не найкращий - це м’яко кажучи. І останній приклад - радше ілюстрація на підтвердження, ніж виняток. Отож заходжу я в МВФ (міжнародний вареничний фонд) - далеко не найдешевший заклад у центрі міста. Чекаю, щоб прийняли замовлення хв. 15. І за цей час починаю складати враження про цей заклад. Дивлюсь, як молода пара, яка сиділа за сусіднім столиком, розраховується. Через кілька хвилин приходить офіціантка і заявляє: «Я не маю здачі». На обличчі хлопця можна було прочитати велике здивування. Було помітно, що він такого повороту подій не очікував.
- Дайте дрібні гроші, бо я не маю, як дати здачу, - продовжувала своє офіціантка.
- То йдіть, поміняйте.
- А де я маю йти?! - ніяк не переставала офіціантка. Словом, хлопець дав зрозуміти, що це її проблеми… І якось обійшлося.
А тим часом за інший столик принесли салат «вітамінна бомба». З міни клієнтки зрозуміло, бомба їй не подобається. Тож згодом, уже скуштувавши, вона перепитала:
- Це «вітамінна бомба»?
- Та...
- А чому тут складники не відповідають тим, шо в меню. Немає селери і яблука. Тільки капуста, цибуля і морква… Хіба то вітамінна бомба?
-А ми так робимо… Ви ж у нас не перший раз
- Перший…
І останній, - подумала, мабуть, відвідувачка. Бо їй ще до того не дуже сподобалось в МВФ. Кобіта хотіла замовити 4 вареники. На що їй відповіли.
 - Можна замовляти не менше десяти. У нас така порція.
- Але ж в меню вказана ціна поштучно, а не порційно.
- То, коли Ви хочете більше десяти.
 Мені вже стало лячно, чим мене здивують. На щастя, салат «багата хата» мені сподобався більше, ніж тій «вітамінна бомба». А більше нічого, крім хліба, я й нічого не замовляла. Та й хліб виглядав не першої свіжості. Мабуть, цілий день стояв нарізаний і не накритий.
От такий сервіс по-львівськи.



Якими столами можна здивувати гостей на весіллі?

Раніше казали, такими, що гнуться додолу. Тепер, коли нарід вибагливий, й канапку зі шпротами на забаві ніхто їсти не хоче, такий варіант не влаштовує. От і доводиться гостям на весіллі вгоджувати іншим. Любителям швидкого ефекту ставлять пивні столи, бо горілка без пива - затягнутий процес. Панянок припрошують до солодкого столу, бо вони можуть судити весілля за смаком сирника чи іншого пляцка. А гурманам, які люблять щось особливе, увага !!! пропонують гарячий шоколад. Скажу вам, те, як постійно тече гарячий шоколад - виглядає круто і нагадує неймовірної краси фонтан. На одному весіллі бачила два таких фонтанчики. Один був наповнений білим шоколадом, інший - чорним. Не пробувала ні одного, ні другого - до того справа не дійшла - й не тільки в мене. Гості радше захоплювалися виглядом спливаючого шоколаду, ніж його смаком. Зате селянський стіл (так-так, крім солодкого і пивного буває й такий) бере гостей саме смаком, а не виглядом. Бо що шоколад - як то кажуть, ні в сраці, ні в голові, себто й випити не пип'єш, ні наїстися не наїсися. Зате на селянському столі й самогон (первак), й вареники домашні, й маленькі - на один зуб - канапочки з салом, й ковбаски... Ляпота! Скажу відверто, селянський стіл бачила лише на одному весіллі, і він мене вразив. А ще мене вразили на тому ж таки весіллі півлітрові пляшечки з солодкою водою "Дюшес" і "Лимонад". Відразу згадала, як малою бувала на празнику в селі. Там у кожній хаті були "Дюшес", "Лимонад", "Тархун"... І їх було так багато, що здавалось, вистачить на місяць, але празниковий запас розходився за кілька днів. Але смак тої солодкої води запам'ятався досі. І скажу вам, воду, яку пила тепер, так нагадав мені той задавнений смак. Можливо, він й справді не дуже змінився, бо той теперішній "Дюшес" зберігається лише 15 діб. І де ви думаєте, виробляють такий напиток? Недалеко від Львова, у Жовкві. Отож захочете згадати смак дитинства, вирушайте у Жовкву, або ж станьте гостем такого весілля, де вам її запропонують. 
Як бачите, вгодити весільним гостям інколи буває так просто -достатньо нагадати їм минуле, чи подати просто якісний продукт, і тоді всілякі шоколадні фонтани будуть не більше, ніж модними витрибеньками на догоду гурманам, яких не так й багато.





неділя, 13 вересня 2009 р.

Що я винесла з форуму видавців




Шість книг. Усі жіночого авторства, схожого формату і приблизно в однакову ціну - по 20 грн. Саме стільки я винесла з форуму. Якби не було традиційної тісняви, а видавництва мали б більшу експозиційну площу, на форумі можна було б більше для себе відкрити. А так купувала те, про що уже знала - "Тамдевін" Галини Вдовиченко , "Сарабанда банди Сари" Лариси Денисенко. Хоча натрапила й на досі мені невідому авторку Еву Гату. Обіцяю поділись враженнями про її останній роман "Сюрпризи долі". Придбала й "Кацапочку" - назва сподобалась. Й роман Людмили Таран (досі її нічого не читала) вирішила купити.
Про все куплене поступово ділитимусь враженнями.
А наразі - про сам форум. Враження позитивні: книг українською, якщо не збільшилось, то й не поменшало (це 100%), вузькотематичних й далі знайти нелегко, але художньої прози багато.
Сподобалось, що karpaty.info тепер не лише в інтернеті, а й видає друковану продукцію. Розсмішило "Як зав'язати з бухлом і курінням" і приємно, що люди знаходять на форумі те, що їх захоплює настільки сильно, що вони читають, сидячи на землі, навіть не відходячи далеко від місця купівлі.

четвер, 10 вересня 2009 р.

У Львові Юстейн Гордер

Чоловік відкритий і щирий. Принаймні, таким видався на перший погляд. Нема пихи і зарозумілості. А могла б бути. Андрухович порівняно із закордонними авторами друкується мізерним тиражем, а понтів?! У Гордера книга «Світ Софії» має загальний тираж 20 млн. примірників, а чоловік простий як польські двері.

Дивно, Гордер - почесний гість форуму, а організатори навіть не подбали про його прес-конференцію. Він був змушений відповідати на численні й часто-густо однакові запитання від різних видань. Журналісти засмикали його добряче. Одні засипали запитаннями загальними, інші – суто під форум, а ТСН зажадала провести зйомку як той ходить між книжковими палатками. Уявляю, як йому було під пекучим сонцем витримувати навалу журналістів. Власне журналісти й крутилися біля Гордера найчастіше. Охочих отримати автограф від письменника зі світовим іменем було не так уже й багато…

Я норвезькому письменнику ні питань не ставила, ні автографа не просила, зате його самого послухала. І скажу вам, що англійська Юстейна Гордера мені була зрозуміла, але якась вона особливо м'яка. 

середа, 2 вересня 2009 р.

Прапор, карта і метелик, викладені квітами




У центрі Львова є як мінімум три квіткові композиції, варті уваги: прапор з тризубом та карта України, які у місті встановили до Дня незалежності, та метелик, зроблений заздалегідь. Із витоптаних біля них газонів видно, що це улюблені місця для фотографування львів’ян та гостей міста.