неділя, 24 січня 2010 р.

Вино: як вибирати і дегустувати


Книга англомовного автора була перекладена у 2009-му  Росії, після чого надрукована у Китаї. Яка геграфія, щоб дійти до читача?!
Але вино долає набагато більший шлях, щоб дійти до споживача.   Виняток   - вишуканий напій Швейцарії. Хоча він порівняно дорогий, але на шляху до споживача йому не доводиться долати тисячі кілометрів. 98 зі 100 пляшок швейцарського вина купують у Швейцарії. Однак  такий результат винороби маленької країни заробили особливою затротою сил. Тільки у Швейцарії  на догляд за виноградником витрачають найбільше сил.
Тоді як у Чілі  сама природа сприяє виноробству. "Зі всіх країн- виноробів жодна не має таких розкішних умов для виноробства, які є в центральних регіонах Чілі", - пише Ендрю Джефорд.
Але хороших умов для виноробства іноді замало. От, наприклад, Болгарія. У неї тех хороші природні умови,  але у списку провідних країн-виноробів її немає. Як немає Тунісу, Алжиру і Марокко. Хоча "до середини 20ст. у них (цих трьох країнах  - авт.) було зосереджено 2/3 міжнародної торгівлі вином," - пише Джефорд. Але тепер, веде знавець справи, на світовій арені, крім європейських Франції, Італії, Іспанії,  є США, Чілі, Аргентина, Австралія, Нова Зеландія, ПАР.
І автор радить, зокрема, скуштувати чілійські та аргентинські вина, а ще каліфорнійські та австралійські...
Тепер на полицях супермаркетів вони представлені. Але досі культура вина у нас поширена слабо. Тож для мене у книзі було багато відкриттів. Одне з них - "найбільш поширеним видом виноградної лози, який вирощують у світі, є не Шардоне чи Каберне, а Султана". 
Була я здивована й коли прочитала, що кришки, які накручуються, і скляні пробки для молодих вин кращі, ніж натуральна пробка.
І ще одне  - це вже не відкриття для мене, а просто цікавий факт на замітку - "у дешевій пляшці вина, яку продають, наприклад, у Великобританії, вартість власне вина становить приблизно 10% ціни продажу. Решта - націнка роздрібної торгівлі, акциз, упаковка, транспортування. Оскільки принаймні деякі із цих націнок фіксовані, то купуючи пляшку вина за середніми цінами, ви платите порівняно більше за саме вино, і менше грошей  за додаткові витрати".

четвер, 14 січня 2010 р.

«Наше Різдво»: примітивний сценарій і гламурна картинка



Cам проект «Наше Різдво» цікавий. І аналогів йому наразі нема. Тільки «Наше Різдво» збирає відомих і голосистих, талановитих і «живих» (а не «фанерних») у такій кількості.
Але…навіть до такого проекту є зауваги. Цього року «Наше Різдво» вирізнялося гламурністю, награністю, нещирістю і заполітизованістю.
Виглядало, що сценарій дійства писався «з коліс», тому діалоги були натягнуті, а персонаж Чорта, який зіграв Остап Ступка, належно не відпрацьований. Трохи тупо, трохи недоречно, трохи не згладжено, але гламурно, гламурно, гламурно…
А ще перед тим розпіарено, тому зал повний. Серед віп-персон навпроти сцени на першому балконі сам мер Львова Андрій Садовий зі своєю родиною, поруч якої примостився керівник прес-служби міської ради Андрій Москаленко. Солодка парочка…
У ложі першого балкону керівники «12 каналу». ..
Більше великих цабе не помітила, бо в самої були геть невигідні місця. Навіть подумати не могла, що у Львівській опері з 10-ї ложі другого ряду другого балкону нічогісінько не видно. Тому пів концерту, тобто годину, я простояла. Заради «Піккардійської терції» і Чубая було варто. Вони, як на мене, особливо виділялися і були найбільш щирими і яскравими. Чубай активно залучав до колядок глядачів, через що зривав найбільше оплесків.
Якби ще й сценарій всього дійства був таким інтерактивним, живим і щирим, враження були б набагато приємнішими. Але… мед був з дьогтем.


середа, 13 січня 2010 р.

«Кохання і смерть», або Перший львівський історичний роман про кохання


У мене інтерес до цієї книги з’явився ще до того, як її надрукували. А презентацію роману я полишала уже з думкою, що просто мушу прочитати «Кохання і смерть». І таки прочитала. Враження двоякі: з одного боку роман справді заслуговує на увагу. У ньому багато фактажу. Можна довідатись і яким був побут у 16 ст., як виглядав тогочасний Львів, якою тоді була торгівля в місті і про те, як застерігались від епідемії…
Мені, наприклад, запам’ятався фрагмент, у якому автор Ілько Лемко розповідав, що у Львові, розміщеному у ямі, оточеному мурами, за постійної вологості від Полтви та ще й повного помиїв, які виливали з кам’яниць, були всі умови для поширення епідемій. І, що цікаво, при ратуші не було лікаря, бо він обходився дуже дорого. Якось таки на службу запросили лікаря з Польщі. Та працював він недовго. Як почалась зима, ніякою заразою у місті не пахло, бо все добре видувало, від лікаря, якому треба було платити чималеньку суму, відмовились...
Або інший цікавий момент: нотаріуси у час епідемії, коли хтось хворий хотів переписати майно, не заходили у помешкання, а стояли перед кам’яницею і записували те, що їм гукали.
Але найбільше запам’яталося про забобони: у час епідемій їх було чимало і одна найкумедніша: люди заривалися по шию у гівно, бо були переконані, що це вбереже їх від зарази…
Це щодо кумедних моментів, а взагалі роман про кохання. До того ж про трагічне, і основане на реальних фактах, які навіть записані в історичній хроніці Бартолемея Зіморовича. Але доволі скупо. Немає широкого опису й в романі. Про головну сюжетну лінію автор Ілько Лемко згадує періодично, фрагментарно, скупо і до певної міри нецікаво. Як на мене, авторові – львовознавцю забракло фантазії, щоб розкрутити цю історію, але в цілому роман вийшов непоганий.

Причина поганої команди Ющенка – карма?

От всілякі варіанти прокручувала в голові: Ющенко взагалі не має команди, були випадкові люди і вони його кинули; команда є, але Ющенко настільки безликий і безхребетний, що кожен з команди може вилізти на шию і звісити ноги… Ну такі мої варіанти. Але сьогодні нардеп зі Львова Ярослав Кендзьор висловив куди цікавішу версію – у тому, що в Ющенка погана команда, винна виявляється «якась карма».


понеділок, 11 січня 2010 р.

Ялинкові прикраси в Ужгороді




Головна ялинка Закарпаття порівняно невелика і не розцяцькована. На ній нема яскравих, дорогих іграшок. 
Але, чесно кажучи, вона мені сподобалась не менше за львівську. І перш за все через креатив. За іграшки, зроблені вручну. 
Вони є і з картону, і з тканини, і навіть з мішковини. Великі, цікаві, колоритні і неповторні.
І висять вони не лише високо, так щоб дістати було неможливо, а й настільки низько, що можна взяти в руки. 
Найоригінальніше, як на мене, виглядала іграшка, зроблена, з мішка (на фото).


понеділок, 4 січня 2010 р.

Радість туристам: у Львові можна придбати hand made chocolate


Зроблені вручну шоколадні вироби бачила лише в Угорщині. Там є цілий музей виробів із шоколаду та марципанів. Речі дуже складні, великі - деякі майже у людський зріст, -  і надзвичайно гарні. Тому на мене, як на туриста, справили неабияке враження. І, виявляється, Львів теж готовий втішити туриста. Ну... музею шоколадних чи марципанових виробів тут ще немає, але є майстерня шоколаду, де вручну творять шоколадні дива: не лише янголяток та ведмедиків (які на фото), а й овечок, вагончики, туфельки. Усе в трьох варіантах: чорному, молочному та білому шоколаді.
Крім того, є шоколадні цукерки: до вибору- до кольору. Усе можна придбати у центрі міста. Шоколадна крамниця розміщена на вулиці Сербській, 3.
До кожного виробу додається бірка, де власне й вказана адреса крамниці. Є зазначений й сайт - www.chocolate.lviv.ua. Але він не працює. І то давно.
І що набагато прикріше, на бірці не вказано ні ваги виробу, ні частки какао у шоколаді, ні дати виготовлення. Але, кажуть продавці, вироби з чорного шоколаду зберігаються довго, здається рік, з білого - півроку. "Ось цей ведмедик коли зроблений?", - запитую. "Вчора, напевно, може, позавчора, але не раніше. У нас продукція так швидко розходиться, що вона не встигає залежуватись", - відповіли. Це я помітила. Хоча черги до виробів немає, але відвідувачів не бракує, особливо тепер, коли різдвяна пора і в місті багато туристів. Та й не тільки. Відвідати майстерню шоколаду цікаво й львів'янам.

Не знаю, які ці шоколадні вироби на смак (ще нічого ведмедику не відламала), але виглядають вони гарно. Хіба ні?