четвер, 10 листопада 2011 р.

Я закохалась...


Я закохалась … у Львів. Нічого дивного, скажете ви. Багато людей приїздять у наше місто і закохуються у нього. Але я прожила у Львові 29 років і тільки тепер закохалась у нього. Я нарешті відчула це місто з середини. Коли жила у різних районах, неблизьких до центру, у мене було інше сприйняття міста. І навіть робота у самому центрі Львова не додала мені інтересу до міста. Загазовані центральні вулиці, переповнені маршрутки ніколи мене не надихали. А тепер, коли почала жити на вул. Єфремова, де з вікна навпроти бачу старий гарний будинок, де відкривається гарний краєвид, і я бачу зранку на балконі сойок, які щойно злетіли зі старезного дуба, я відчуваю, що живу у старому, затишному місті, що те місто має свою неймовірну ауру. І хай тротуар, яким я ходжу обдовбаний, кривий і заставлений машинами, тут, у старому Львові мені затишно, комфортно. Я щаслива!!! Я закохана у Львів!

вівторок, 16 серпня 2011 р.

Альтернатива друкованій книзі

Читати друковані книги останнім часом в мене не виходить. Дитина, якій майже рік, потребує багато уваги, тому читати - на це немає часу. Але можна ... слухати. Найкраще, коли гуляю з донею. Вона собі розглядає усе накруги, а я, не забуваючи поглядати на дитину і час від часу до неї щось говорити, у навушниках слухаю книжку.
Книжку, яка у чиємось виконанні звучить по-іншому, сприймається якось незвично. Велика увага звертається на голос, вимову, інтонацію, швидкість. 
Перша книга, яку я намагалась прослухати, була Любка Дереша. Недослухала. Не сприймала я голосу і того монотонного читання. Зате другою я захопилася. Книга "До біса все! Бери й роби" Річарда Брендсона була настільки гарно, виразно начитана і таким чудовим голосом, що я почала розуміти: аудіокнижка - це не так уже й зле. Головне, щоб була гарно начитана. А в нас з тим, чесно кажучи, тугувато. Бо третя книжка уже знов мене розчарувала. Оповідання Богдана Жолдака "Антиклімакс" - це якесь знущання над слухачем - невиразне мляве читання... наштовхує на думку, що читали "під шафе"... Та й книжка порізана на файли по 5 хвилин, коли оповідання то менші, то більші, і тому або все йде підряд, або паузи, там де їх немає бути. Це збиває, недозволяє нормально сприймати. Жах!!!  
Мій чоловік теж нарікає. Книжка, яку він слухає, начитана з неправильними наголосами, тому, наприклад, Дністер  звучить з наголосом на перший склад, а УНР начитано як УНеР, а не УеНеР.
Ото сиджу я собі й думаю: може, то почати начитувати книжки. Якби надійшли такі пропозиції, не відмовилася б. Бо від прослуховування книг у мене наразі більше розчарування, ніж задоволення.

четвер, 11 серпня 2011 р.

"Президент". Гордитися нічим

Пам'ятаєте рекламу: сніданок з "Президентом"?! Звучало прикольно, правда? Та  й саме масло смачне... було. Я ще не забула ту кислинку в маслі. І взагалі той смак. Дарма, що на продуктових полицях ніколи у Львові свіжого "Президента" не бачила. Якось, бувало, питаю: "А масло свіже?" Сама ж то добре заю, шо воно "долгоіграющеє". І тому у відповідь чула: "Свіже. Вчора чи позавчора привезли". Звідки і де воно було  до цього, хто його зна. Але  уже давно як свіже - як не кілька  місяців, то півроку. Недавно зайшла на Сихові у мінімаркет "Промінь". Там "Президент" ше минулорічний, зате ціна сучасна - більше 18грн за 200г. А у "Сільпо" 15грн з копійками -  і з травня. Купила аже 3 пачки. Дешево... порівняно. Але яке то виявилося г... Ні кислинки. Ні взагалі смаку. Ото вже лажу запустили... Зате ціна народна. Одне слово, наблизили "Президента" до народу. Не знаю, як народ, але я уже не снідаю  з таким "Президентом". Тепер я снідаю з народом... Купую домашнє масло, які продають селяни. Коли по 60, коли по 70 грн за кг. І дешевше, і смачніше. Звичайно, якби зробила масло сама, ше було б ліпше. А якби мала корову, то... Ну ви зрозуміли, були б і молоко , і сир, і сметана... Але у панельних будинках корів не тримають. 
А снідати з "Президентом" уже не бажають.

четвер, 14 липня 2011 р.

"Навіжені у Мексиці"

Щойно я прочитала цю книгу Макса Кідрука. І шо вам сказати? Сподобалось - не те слово. Автора просто пре... Таке враження, що в нього не голова - а генератор ідей. Так  фантазує!!! А як то описує, хоч стій, хоч падай! Словом, дуже прикольно, легко, весело, свіжо... короче - класно!
А якшо по суті, то йдеться про двох хлопців-дружбанів, які зібрались у Мексику сколотити багатство. У колоритну країну попали, грошей не заробили, зате пригод нахопились, як кішка бліх. А все тому, шо розбагатіти хотіли по-українському, шахрайськими методами. І землю продавали за підробленими документами, і наркоту возили в Гондурас, і дихлофос тулили тубільцям як дезодорант для кіз, який нібито збільшує надої молока і робить його без специфічного запаху... Чого тільки не вигадували? А пригод скільки через це мали!? Шо аж один  з дружбанів без чотирьох зубів лишився... Ото прикол...
Загалом реально прикольна книжка... Читала із задоволенням, насміялася... Отримала масу задоволення. І скоро візьмусь за читання іншої книжки Кідрука, бо той хлопець ловкенький - він за свої двадцять з гаком встиг півсвіту об'їздити, і при цьому книжок настругав, як араб дітей. Не встигаю прочитати!

понеділок, 27 червня 2011 р.

Як я орендувала квартиру

Знайти у Львові хату на один день  - не проблема. Принаймні, в інтернеті є чимало пропозицій. І по фотках видно, кращі квартири представлені на
http://www.kakdoma.com.ua/ua. Усі в самому центрі або близько до нього. Вибираємо  з чоловіком найдорожчу - 500 грн. за добу. І починаємо бронювати. Сюприз перший, забронювати через інтернет не вдається. Спроби були неодноразові, результат однаковий. Не бронюється. Після згаяного часу домовляємося по телефону. Уточнюємо, чи квартира на квазані дні вільна, висловлюємо побажання зняти. Але виявляється, ми її не забронювали. Телефонуємо вдруге. Переконливо говоримо, уже з іншою жінкою, що хотіли б винайняти квартиру, ніби забронювали, але до кінця дня ця хата на сайті у вказані дні виглядає вільною. Тож мене далі гризе: а ми її точно забронювали? Увечері до чоловіка телефонують і перепитуються: ви точно будете винаймати? Будемо. Домовляємося про контретну годину, говоримо, що будемо з маленькою дитиною. Але минає півгодини після домовленого часу, а до нас ніхто не приходить. У під'їзді сильний протяг. Біля нього  - загазованість, бо великий рух. Дитина не виспана, бо я спеціально перервала сон дитини, щоб встигнути на домовлену годину. І шо? Це називається "Как дома"? Здається, для фірмочки більше би пасувала назва " Роги і копита". Додзвонитися неможливо. Телефон постійно зайнятий. Після "наганяю" чую у відповідь: "Я не знала, шо ви з маленькою дитиною. Людина уже біжить до вас". Ага.. Біжить, аж спотикається.... Так бідний біг (чоловік на вигляд - алкоголік), шо побачили його майже через  півгодини після розмови, і майже годину після домовленого часу. Звідки він біг, не знаю. Але до нас він йшов в розвалочку. І жодного тобі вибачення.  
Я була зла як пес. І зі всіх сил намагалась заспокаїтись. Та де там. Дзвінок з "Как дома". Хочуть паспортні дані. Напрягають. Тут мене вже шляк трафив.  Які, нафіг, паспортні дані, коли про них ніхто не говорив раніше?  Чому було не сказати заздалегідь? Та й зрештою, "Как дома" це ж не "Как в гостиннице"?   Я знаву переконалась, що це фірма "Роги і копита". Настрій зіпсували будь здоров. Але трохи відпочивши і заспокаївшись, я освоювала хату. Як на 500 грн, могла бути й ліпшою, бо ванна з джакузі  - це добре, але повитираний ламінат і аварійне вікно якось не дуже пасують до найдорожчої хати подобово.

четвер, 9 червня 2011 р.

Із підслуханого

Ото гуляю я зі своєю донечкою по мікрорайону і часто-густо присяду десь на лавочку чи на колеса, вкопані в землю, і чую про що говорять оточуючі. Остання випадково підслухана розмована дуже запам'яталась. Тому поділюся. 
- Чого ті голуби повтікали? Тільки-но були. А ти прийшла і їх відлякала, - 
говорить пенсіонерка до теж уже літньої жіночки.
- Та зараз прилелять.
- Коли прилетять?  Вже не знати, чи прилетять. Я їм хліба принесла, а вони летіти сюди не хочуть. Я кожен день у смітниках шукаю хліб. Раз було дівчина підійшла і пропонувала гроші. "Будете на хліб мати", - сказала. А недавно хлопчина з мого під'їзду, я його знаю, гроші теж пропонував. Напевно, бачив, шо часто шукаю хліб. "Та я не бідую, синку. На хліб маю і до хліба трохи вистачає. Я риюсь, бо голубам хліба шукаю". Та й не брала в нього грошей.
Послухала я ту розмову бабусь, і подумала, ото старість нудна у місті. Нічим зайнятись. А старим так хочеться шось корисне зробити, відчути свою потрібність. Навіть, якщо для того доводиться ритись у смітниках.

понеділок, 6 червня 2011 р.

Півгодини в ОХМАТДИТі


Стільки часу я провела у цій дитячій лікарні. Провідувала двоюрідну сестру, яка лежала там з малим. «Лежала» - не те слово. Це ми так звикли казати - лежить у лікарні. Але реально лежати не дуже виходить. Бо лежати ніде. Не вірите? Тоді собі уявіть. Лікарня. Хірургія. Друга палата. 6 ліжок. Усі зайняті. Лежать діти, приблизно однакового віку, 5-7 років. Усі після операції. Дехто уже може ходити. А дехто на розтяжці. Виглядає, як розп'ятий: зв'язані і руки, і ноги. Зрозуміло, така дитина займає все ліжко. Тому мама не має де прилягти. Я вже не кажу про здоровий сон. А дитина ж потребує постійного догляду - нагодувати, дати ліки, поміняти одноразову пеленку... От і виходить - мама сидить, і сидить — їй можна лише поспівчувати...І подумати - мало б бути біля дитячого ліжка і ліжко, (диван чи м'яке крісло) для родича. Це ж очевидно. Мала дитина ж не може перебувати після операції сама. Але наша медицина тим не переймається. Як і іншим.
Питаюсь родички: «А мікрохвилівка хоч якась є?"
- Ні, тільки газова плита, - гірко усміхається.
- А помитись десь можна?
- Та про шо ти говориш... Навіть руки ти би хотіла помити, як відвідувачка, а нема де. Умивальник то є, але води нема. За водою треба йти на кухню.
Ну, звичайно, відвідувачі не підуть мити руки на кухню. Тому й ходять з брудними руками, сідають, якщо дитина уже не розп'ята, на ліжко, бо крісла ніякого й нема... Сумно. Думаю, де ми живемо? Про яку європейськість можна говорити, коли умови у лікарні у нас гірші, ніж, приміром, в норвезькій тюрмі?
Жах.
Це єдине коротке слово, але воно так влучно передає умови лікарні. З гіркотою залишаю ОХМАТДИТ. І з думкою, дай Боже, не потрапляти у лікарню. У лікарню взагалі попасти - це біда. А попасти у нас - це ВЕЛИКА БІДА.

четвер, 21 квітня 2011 р.

Львівське обласне радіо в інтернеті

Нарешті!!! Львівське обласне радіо, яке більш відоме в народі як "колгоспник" чи "брехунець"  відтепер в мережі. Денний випуск новин цього радіо можна послухати на сайті Львівської обласної державної телерадіокомпанії http://www.lodtrk.org.ua/?pg=4 Щоправда, на сайті новини з'являються значно пізніше, ніж звучать в ефірі, але дякую й на тому, що ці новини взагалі можна послухати в інтернеті. 

пʼятниця, 1 квітня 2011 р.

"Вітражі"

Це другий роман Міли Іванцової. Перший не читала, та кажуть, у ньому переплітаються кілька історій. У "Вітражах" теж кілька історій. Дуже різних. Але гармонійно поєднаних. Спершу я думала, навіщо авторка всього стільки вклала в цей роман? До сучасного життя перекладачки Поліни приплела й докладну розповідь про французьку письменницю Саган та ще й чимало вкраплень про бабусю...   Знаєте, це ніби до тіста додати всього потроху - горіхів, кардамону, родзинок - і спекти хліб. Він і без тих прибамбасів був би нормальним. А всілякі присмаки у неправильній пропорції можуть і нашкодити...

пʼятниця, 11 березня 2011 р.

"Самотність в мережі"

Ця книжка захоплює, зворушує, вражає, дивує, надихає, засмучує... Давно не читала такої любовної книжки... настільки природньо невимушеної, цікавої, правдоподібної, життєвої...
Хоча спершу була думка: я її не прочитаю.  Понад 300 сторінок, сумний початок... Це не для мене  - шанувальниці стислого письма і тепер (після  попередніх прочитаних книг) спраглої позитиву. Але... з кожною наступною сторінкою я переконувалась - книжка цікава і я щоразу хотіла швидше дізнатись розв'язку... А дізнавшись, не могла повірити, перечитувала епілог, і казала собі: не може бути, так не могло закінчитись... 

середа, 9 березня 2011 р.

Недільний "Дельфін"

У неділю вирішила сходити у басейн. До нього мені 5 хв. Зручно. Але не завжди можна поплавати. Інколи, особливо в неділю, багато людей. Одного разу сказали чекати півгодини, бо орендовані дві доріжки, а третя, для усіх, уже заповнена. Почекала-поплавала. А прийшла цієї неділі, і на моє: чи можна зараз поплавати, відповіли: так. Зраділа. Чекати не треба. Але радість тривала тільки, поки басейну не побачила.

четвер, 3 березня 2011 р.

Солодка Даруся

Ця повість мені постійно асоціювалась  з якимось кулінарними рецептами, з випічкою... надто вже назва солодка. Та подруга постійно застерігала: книжка надто глибоко сумна, без сліз читати важко... Тому не читала "Солодку Дарусі" ані в студентські роки, ані, коли вийшла заміж - не читати ж сумне у медовий місяць, -  ані вагітною, бо ж потрібні позитивні емоції ... Потім зостановилась: та так життя мине, а я все казатиму - ше не дозріла, шоб плакати... 
І ось я, мама цицькового малятка (донечці 7-мий місяць), зважилась і взяла в руки "Солодку Дарусю" ... Як виявилось, то не так книга, як згусток болю під соусом неймовірного таланту. Вибухова суміш. Бомба у літературному вимірі! Вона влучає просто в серце! І не відпускає ше довго! Переповідати не стану... Але прочитати раджу!

пʼятниця, 18 лютого 2011 р.

Алергія: кола пекла


Сама на алергію не страждала, чоловік  - теж. Тому як обухом по голові був для мене  діагноз «атопічний дерматит», який поставила дитині алерголог у Чорнобильській поліклініці. Звідки прийшов, чого причепився до чотиримісячної дитини, ніхто не визначив. Але червоні «дубові» щічки і луски, якими вкрита була майже вся голова грудної дитини, змушували діяти. І почалось... бовтанки, мазі, каплі «Феністил», «Фенкарол», гормональна есенція - вже й забула як називається.... О згадала - "Адвантан". А перед тим ще «Зодак»...  Та й «синьку» виписували (цього вже не застосовували). Чого тільки не виписували дитині?! Таке враження, все, що знали, те й сказали. І ось результат - щічки, як у відфотожопиному знімку, голова чиста. Але... тільки 3 дні. Далі те саме. Ні, навіть гірше. Почали червоніти не лише щічки. Плями з'явились на тілі. Шершавість на ногах, руках. Стілець геть поганий. От і полікували...

понеділок, 17 січня 2011 р.

Зарано тішилась

Я так тішилась, що всі рибки в акваріумі вживаються: півники, золоті і гурамі! Але радість тривала недовго: 2 місяці. Поки гурамі був малим. А як тільки він, такий гарний, але ж паскудяка, виріс, золоті втратили спокій. Гурамі вдень і вночі їх ганяв по акваріумі. Гонки тривали тиждень. Думала минеться. А закінчилось тим, що одного ранку бачу: одна золота аж світиться, така погрижена, інша теж не зовсім з лускою... Ото гурамі розійшовся... Тепер він покараний. Переїхав до чоловіка на роботу. А домашній акваріум довелось поповнити, бо одна золота рибка таки не витрамала лихої долі. Тож тепер її місце посіла маленька золота, куплена за 18 грн. Можливо, їй пощастить прожити довше життя... Попередниця жила у нас заледве півроку.

пʼятниця, 14 січня 2011 р.

"Століття Якова"

"Цю книжку ти мусиш прочитати", - сказала моя подруга. І я прочитала. Залишилась задоволеною з одного боку, бо книга направду сильна, і сумною з другого боку, бо надто багато співпереживала з головним героєм. Його нелегка доля: жінки, які доводили його до шаленства, війна, яка підірвала здоров'я, совєти, які завдали найбільших втрат... усе навіювало сум, і спонукало задуматись над життям своїх дідусів і бабусь. Вони теж натерпілись і намучились. Можливо, про них не написав би такої багатої на події книжки, але розповісти можна чимало... Тому читала ту книжку з такою вірою, що все в ній правда, і художнього вимеслу у ній нема - є життя: цікаве, складне, виснажливе, пекельне, але захоплююче, таке, що не хочеться врачати, навіть коли доживаєш до 100 літ, як головний герой- Яків. Про таких кажуть: "Пройшов Рим, Крим і мідні труби..." У житті Якова справді, чого тільки не було?! Багато всього. Цього не переповім. Це треба прочитати... І всім.