понеділок, 27 червня 2011 р.

Як я орендувала квартиру

Знайти у Львові хату на один день  - не проблема. Принаймні, в інтернеті є чимало пропозицій. І по фотках видно, кращі квартири представлені на
http://www.kakdoma.com.ua/ua. Усі в самому центрі або близько до нього. Вибираємо  з чоловіком найдорожчу - 500 грн. за добу. І починаємо бронювати. Сюприз перший, забронювати через інтернет не вдається. Спроби були неодноразові, результат однаковий. Не бронюється. Після згаяного часу домовляємося по телефону. Уточнюємо, чи квартира на квазані дні вільна, висловлюємо побажання зняти. Але виявляється, ми її не забронювали. Телефонуємо вдруге. Переконливо говоримо, уже з іншою жінкою, що хотіли б винайняти квартиру, ніби забронювали, але до кінця дня ця хата на сайті у вказані дні виглядає вільною. Тож мене далі гризе: а ми її точно забронювали? Увечері до чоловіка телефонують і перепитуються: ви точно будете винаймати? Будемо. Домовляємося про контретну годину, говоримо, що будемо з маленькою дитиною. Але минає півгодини після домовленого часу, а до нас ніхто не приходить. У під'їзді сильний протяг. Біля нього  - загазованість, бо великий рух. Дитина не виспана, бо я спеціально перервала сон дитини, щоб встигнути на домовлену годину. І шо? Це називається "Как дома"? Здається, для фірмочки більше би пасувала назва " Роги і копита". Додзвонитися неможливо. Телефон постійно зайнятий. Після "наганяю" чую у відповідь: "Я не знала, шо ви з маленькою дитиною. Людина уже біжить до вас". Ага.. Біжить, аж спотикається.... Так бідний біг (чоловік на вигляд - алкоголік), шо побачили його майже через  півгодини після розмови, і майже годину після домовленого часу. Звідки він біг, не знаю. Але до нас він йшов в розвалочку. І жодного тобі вибачення.  
Я була зла як пес. І зі всіх сил намагалась заспокаїтись. Та де там. Дзвінок з "Как дома". Хочуть паспортні дані. Напрягають. Тут мене вже шляк трафив.  Які, нафіг, паспортні дані, коли про них ніхто не говорив раніше?  Чому було не сказати заздалегідь? Та й зрештою, "Как дома" це ж не "Как в гостиннице"?   Я знаву переконалась, що це фірма "Роги і копита". Настрій зіпсували будь здоров. Але трохи відпочивши і заспокаївшись, я освоювала хату. Як на 500 грн, могла бути й ліпшою, бо ванна з джакузі  - це добре, але повитираний ламінат і аварійне вікно якось не дуже пасують до найдорожчої хати подобово.

четвер, 9 червня 2011 р.

Із підслуханого

Ото гуляю я зі своєю донечкою по мікрорайону і часто-густо присяду десь на лавочку чи на колеса, вкопані в землю, і чую про що говорять оточуючі. Остання випадково підслухана розмована дуже запам'яталась. Тому поділюся. 
- Чого ті голуби повтікали? Тільки-но були. А ти прийшла і їх відлякала, - 
говорить пенсіонерка до теж уже літньої жіночки.
- Та зараз прилелять.
- Коли прилетять?  Вже не знати, чи прилетять. Я їм хліба принесла, а вони летіти сюди не хочуть. Я кожен день у смітниках шукаю хліб. Раз було дівчина підійшла і пропонувала гроші. "Будете на хліб мати", - сказала. А недавно хлопчина з мого під'їзду, я його знаю, гроші теж пропонував. Напевно, бачив, шо часто шукаю хліб. "Та я не бідую, синку. На хліб маю і до хліба трохи вистачає. Я риюсь, бо голубам хліба шукаю". Та й не брала в нього грошей.
Послухала я ту розмову бабусь, і подумала, ото старість нудна у місті. Нічим зайнятись. А старим так хочеться шось корисне зробити, відчути свою потрібність. Навіть, якщо для того доводиться ритись у смітниках.

понеділок, 6 червня 2011 р.

Півгодини в ОХМАТДИТі


Стільки часу я провела у цій дитячій лікарні. Провідувала двоюрідну сестру, яка лежала там з малим. «Лежала» - не те слово. Це ми так звикли казати - лежить у лікарні. Але реально лежати не дуже виходить. Бо лежати ніде. Не вірите? Тоді собі уявіть. Лікарня. Хірургія. Друга палата. 6 ліжок. Усі зайняті. Лежать діти, приблизно однакового віку, 5-7 років. Усі після операції. Дехто уже може ходити. А дехто на розтяжці. Виглядає, як розп'ятий: зв'язані і руки, і ноги. Зрозуміло, така дитина займає все ліжко. Тому мама не має де прилягти. Я вже не кажу про здоровий сон. А дитина ж потребує постійного догляду - нагодувати, дати ліки, поміняти одноразову пеленку... От і виходить - мама сидить, і сидить — їй можна лише поспівчувати...І подумати - мало б бути біля дитячого ліжка і ліжко, (диван чи м'яке крісло) для родича. Це ж очевидно. Мала дитина ж не може перебувати після операції сама. Але наша медицина тим не переймається. Як і іншим.
Питаюсь родички: «А мікрохвилівка хоч якась є?"
- Ні, тільки газова плита, - гірко усміхається.
- А помитись десь можна?
- Та про шо ти говориш... Навіть руки ти би хотіла помити, як відвідувачка, а нема де. Умивальник то є, але води нема. За водою треба йти на кухню.
Ну, звичайно, відвідувачі не підуть мити руки на кухню. Тому й ходять з брудними руками, сідають, якщо дитина уже не розп'ята, на ліжко, бо крісла ніякого й нема... Сумно. Думаю, де ми живемо? Про яку європейськість можна говорити, коли умови у лікарні у нас гірші, ніж, приміром, в норвезькій тюрмі?
Жах.
Це єдине коротке слово, але воно так влучно передає умови лікарні. З гіркотою залишаю ОХМАТДИТ. І з думкою, дай Боже, не потрапляти у лікарню. У лікарню взагалі попасти - це біда. А попасти у нас - це ВЕЛИКА БІДА.