вівторок, 31 грудня 2013 р.

З Новим роком!

Нехай ті нелюди живуть в тривозі, в неспокої за мурами сидять, а ми- народ- у спокої й любові -  Новий рік будемо встрічать. Нехай вони ікрою подавляться, лососем втруяться чи віскі поперхнуться, нам же можна усміхнуться! Посміхайтесь, тіштесь, радійте! Гарно Новий рік зустріньте! І щоб кожній файній українській хаті на поріг Новий рік приніс здоров'я міх! Аби ми не нервували і здоров'я мали всяку погань з держави прогнати! А наразі трохи розслабтесь! Треба святкувати! 
Щасливого Нового року!



пʼятниця, 27 грудня 2013 р.

Політика - це як спорт

Гарне порівняння  з твору Лариси Денисенко: (російської розкладки у мене нема, тому написано трохи "каряво"):

"Политика - оно как спорт. Можна болеть за самую сильную команду, можна за свою, больную и хромую - из чуства патриотизма или поддержки "своего"; можна кричать и убиваться, можна клацать пультиком и пить пиво, все равно они по ту торону екрана, а ми  по ету. Они на стадионе, а ми - зрители. Им важна наша поддержка во время игри, а потом, еп-пап-пал-л-л-ло-ногу, они на нас забивают, и они в виигрише, как би ни сиграли. А ми морди друг другу в кровь".

четвер, 19 грудня 2013 р.

Нюхайте пластилін!

Пластилін  - він і в Африці пластилін. Думала собі я, і ніколи б на гадку не прийшло, що він може бути токсичним. Кому рука підніметься для діток робити таку "каку"? І не подумайте, шо китайцям. Бо їхній пластилін був дуже класним, на відміну від пластиліну наших нав'язливих сусідів, тих, шо зі сходу.
 У Росії виготовлений, відповідає саніторно-гігієнічним вимогам (принаймні про це написано на упаковці), але смердить так сильно, шо дитині довелось терміново мити руки, а мені не залишалось нічого іншого, як викинути пластилін - до речі, подарунок від св. Миколая. Тому оце, що на фото, тепер на смітнику.

субота, 14 грудня 2013 р.

Для розрядки

Коли у Києві революційні події, а ти годуєш грудьми маленьку дитину, то молока від того не прибуває. Потрібна розрядка. Для мене нею стала книжка Дари Корній "Тому, що ти є". Така легка, цікава, не зовсім позитивна, але хороша книжка. Читається на одному диханні. Тема кохання - наскрізна. Почуття описані гарно. Я дуже очікувала щасливого кінця, бо страшенно хотіта, щоб історія була схожа на казку. Але авторка розрулила історію по-своєму. Від того твір лише виграв. Рада, що відкрила для себе нову сучасну письменницю - Дару Корній. Її роман мені сподобався. 
Йдеться про норовливу дівчину з провінції, яка навчаючись у столиці, пов'язала своє життя з нерівнею. Були проблеми, розчарування, сварки і роз'їзди, сльози і поламані ребра. Але була й  донька, заради якої ще якось трималася сім'я. Жінка терпіла, страждала... Їла себе, а її їв рак. У той час, коли у тій же рідній провінції мріяв про цю жінку і бажав їй щастя колишній однокласник. Він проніс крізь усе життя кохання до неї. Але чи будуть вони разом?
Читайте!

середа, 11 грудня 2013 р.

"Зека геть!"


Від зека шо можна чекати?
Коли із зони вже давно пішов,
то встиг забути про “поняття”.
Закон не вивчив, совіть не знайшов.
Живе в своєму світі,
як хворе на голову дитя.
Не знає, шо сі творить в світі
і витворяє чудеса.
Він думає, шо силу має,
Бога за бороду схопив,
та є народ, він гідність має
і знає, шо таке прорив,
шо таке єдність, правда, сила
І шо тепріть уже несила,
шо Бог на нашій стороні,
Тож зек вирішувать тобі:
чи самостійно вже піти
чи шоб тобі допомогли?

пʼятниця, 6 грудня 2013 р.

Шанс на десятиліття


Я вражена. Наш народ самоорганізувався і вийшов на вулиці у рекордній для держави кількості - один мільйон. Я подивована - на Майдані, де приїхали "різношерсні" люди з різних областей, панує особлива аура, є взаємодопомага, сміх і посмішки попри холод, мороз, сніг чи дощ. Це неймовірно мирно налаштована громада, яку били, як скотину. Через вказівку чинної влади мирним студентам розбивали голови, кийками били в живіт,тягли по граніту, як скотину. За це відповість Клюєв. Він мусить відповісти. Як і решта винуватців бійні. Я вірю у справедливість. Я вірю у те, що майданівці стоять недаремно. Я вірю в перемогу. Треба ще трохи протриматись!!! Я думками з вами, народе мій! Якби не виховувала двох маленьких діток, була би в Києві. А так лише вболіваю і тримаю за вас кулаки!






середа, 20 листопада 2013 р.

Від вітрянки до екземи


"Пощастило" мені захворіти вітрянкою у 30 років. У дитинстві не хворіла, то від дитини заразилась. Перебіг хвороби був нелегкий, але терпимий.  Найбільше лякали ускладення. Начиталася такого: "особливо небезпечна вітрянка в дорослих ускладненнями: пневмонія, синдром Рея, отит, остеомієліт, синдром токсичного шоку, нефрит, орхіт, тромбоцитопенія, реактивний гепатит" ... На щастя, перелічене вище мене оминуло. Але... 
Після вітрянки у мене вилізла екзема. Чомусь про ймовірність появи екземи ніхто не пише. А виявляється, може бути після вітрянки екзема. І звісно, традиційна медицина перед нею безсила. Я то й так знала. Але мама наполягала: йди у шкірновенерологічний диспасер.  Ходила, двічі здавала аналізи, лікувала. У диспансері завжди  було багато людей. Я собі думала: раз туди  йдуть, значить там лікують. Може й лікують, але не виліковують.  Принаймні мене там не вилікували. Закінчилось тим, що екзема прогресувала.  Взялась за народну медицину. Лікувала гарбузовою олією. Робила ванночки у воді з морською сіллю. Мені нарадили уринотерапію. Коли біль і свербіж був нестерпним, і мені важко було мити посуд навіть у рукавицях (без них пхати руки у воду взагалі нестерпно), екзема на кисті руки розгулялась по повній - пальці понапухали, з них аж сочилося, шкіра стала тонюсінька, пальці червоні, тоді я у відчаї стала випарювати дитячу сечу і робити примочки. На довго мене не вистачило. На кухні сморід. Мене від того нудить. Закінчила з уринотерапією. 
Мучилась я довго. Приблизно 9 місяців. На Шацьких озерах стало трохи краще. У Львові знову трохи гірше. Почали купувати воду і готувати все не воді з машини "Природа". Помаленьку є поліпшення. Але екзема ще не відступила. Рука ще дуже шершава, порепана, потріскана, але стало набагато краще ...  Тим часом пройшло вже більше року. 
P.S. Покращення на фото.

вівторок, 5 листопада 2013 р.

"Мамин клуб" виріс

Журнал "Мамин клуб" виходить у Львові. Він доволі цікавий і збалансований. Розповідає від вагітності до розвитку дітей. У кожному номері щось цікаве. Подано гарно і яскраво. І що мене тішить, реклами небагато. А якшо є, то вона не дратує.
Тому відтепер я постійна читачка "Маминого клубу". Дякую усій творчій команді, яка створила якісний продукт. Бо раніше журнал у мене викликав більше роздратування, ніж задоволення. Але за три роки команда виросла, а з ним якісно виріс журнал. Спасибі, що не стоїте на місці, а вдосконалюєтесь і як результат, я і багато вагітних та молодих мам мають що почитати. До речі, завдяки зручному формату, я можу читати журнал, коли годую грудьми малого. Бо, як матері двох малих дітей, часу на читання випадає небагато. А так  є 10-15 хв., за які можна почерпнути щось цікаве і головне  - українською мовою.  

вівторок, 22 жовтня 2013 р.

Враження від Закарпаття

Вино і тепло - з тим у мене асоціюється Закарпаття. Точніше асоціювалося. Тепер, після поїздки у с. Сойми Міжгірського району, Закарпаття асоціюється з бетономішалкою і поганим харчуванням. Пояснюю чому.
У господарів, де гостювали, куценький, але нетиповий для цього села  - триповерховий будинок. І власники на цьому не зупиняються. За будинком заливають фундамент на маленькому клаптику землі, який врізається в ліс. Бетономішалка працює. Робота кипить. І не тільки у них. Майже на кожному другому подвір'ї бетономішалка. Якісь добудови, прибудови, надбудови. Хоча справді великих, таких як особняки біля Львова, майже немає. Лише маленькі компактні. З цегли, блоків. І небагато цікавих дерев'яних будників. Хоча б таких, як цей.

 Будинки затиснені горами й оперезані річкою. Довкола краса. Але якось сумно трохи сумно у с. Сойми. Ніби й не глухе село. Є бальнеологічний курорт. Місцева вода не має аналогів у світі. Але село селом. Один магазин маленький з мінімальним набором товару, інший - більший, але  совдепія ще та. Міст, що проходить через село, розвалюється. Тротуарів нема. Та навіть стежок гарних у селі не бачила. Щебінь, щебінь, щебінь... Дорогу вбивають величезні машини, які везуть деревину.  І таких машин за день, проїжджає, мабуть, десятки. Не було такого, щоб гуляючи, повз нас не проїхала машина з лісом. Дерево різного діаметру  - від малого до великого - вивозять. У самому селі Сойми гори вкриті деревами, але вже у Синевирській поляні (селі біля знаменитого синевирського озера)- є гори аблолютно ГОЛІ!!! І що найцікавіше - під голіськими горами  хати селян. Не здивуюсь, як через деякий час почую: "Закарпаття потопає - рятуйте!" Але після побаченого, навряд чи мені стане шкода закарпатців. Дали вирубати - тепер кусайте лікті!
Самі закарпатці, вочевидь, вирубкою не дуже переймаються. Я взагалі не помітила,  що вони чимось переймаються. Наприклад, репутацією закладів, відгуками туристів у приватних садибах. Кожен живе сьогоднішнім днем. І думає про себе сьогодні. Я не помітила на Закарпатті гостинності. Мене розцінювали лише, як гаманець. Це і в приватній садибі. І в закладах харчування. Була і в рестранах, і в кафе, але смачного скуштувала мало. Бувало, залишала страву, бо її неможливо було їсти. Як-от, замовила у ресторані "Берлога", що біля озера Синевир печену картоплю з часником і бринзою. Принесли картоплю - не то фрі, не то смажену, несолену, без часнику, приготовлену, мабуть, кілька днів тому із старим сиром...




А їхнє лацці- м'ясо на грилі з купою цибулі -  було уже засохле. Його не вкусити, ні пожувати. 
В одному із ресторанів в Міжгір'ї - назви не пам'ятаю - я взагалі не затрималась. Бо ніхто на мене не звертав уваги. Персонал під гучну музику розмовляв про своє у порожньому  залі.  Мені залишалось розвернутись і піти. Що я й зробила. У Міжгір'ї поїла більш-менш нормально у кафе біля заправки.
Так як з кафешками на Закартпатті у мене, можна сказати, не склалося, готувала сама. І добре, що мала з собою продутки. Бо там - у селі Сойми і в Міжгір'ї не то що броколі чи камбали не купиш, цвітну капусту й м'ясо не знайдеш.
Єдине, що тішило, краєвиди. Поки ще не все вирубали, приємно дивитися на ліси, які майорять восени різними барвами. Дуже гарно на перевалах і мальовничо на Синевирі.



пʼятниця, 13 вересня 2013 р.

Поліклініка як індикатор району, або Сихів проти Чупринки

Мені доводилось бути у різних поліклініках Львова. І хоча за логікою, вони мали б мати приблизно однаковий рівень забезпечення - все-таки йдеться про комунальні заклади, проте насправді поліклініки міста виглядають по-різному. От бувала я 2-3 роки тому з дитиною у сихівській дорослій поліклініці - бо ж сімейна медицина. Карточку завести не можуть. Нема зошита. "Ви купіть грубий зошит. Такий переплетений. Ми тоді заведем карточку", - казали мені, а я дивувалась і уточнювала, який то переплетений. Ну такий, шоб сторінки легко можна було вирвати, дійшло до мене. А то всяке буває...  Купила. Але спеціально прошитий.

вівторок, 20 серпня 2013 р.

Передвісники пологів

Розкажу з власного досвіду, що головного передвісника пологів - перейми  -  я не дуже відчула. Тому роблю висновок  - все дуже індивідуально. І передусім треба прислухатись до свого організму, який поводиться з кожною вагітністю по-різному. Якщо при першій вагітності я чітко підчувала перейми, то з другою майже ні, і до останнього взагалі не могла зрозуміти: перейми це чи ні. Але у мене були передвісники пологів.

Перший - у неділю ввечері у мене з'явилася нудота, в животі страшенно булькало і я повністю втратила апетит. Я й подумати не могла, що організм у такий спосіб готується до пологів. Усе списувала на те, що з'їла щось погане. Але ніхто з інших членів сім'ї на якісь розлади не жалівся.
Другий - у ніч з понеділка на вівторок були слизові виділення. Трохи більші, ніж звичайно (протягом вагітності у мене час від часу були слизові виділення). Але чи то відходить пробка я сумнівалась. Виділення надто близькі були до прозорих. Тоді як при першій вагітності кров'яні прожилки були особливо виражені. 
Третій передвісник пологів - у вівторок біль як при місячних. Тягучий. Несильний. Трохи поколювання було. А далі лише відчуття, як плід з великою силою тисне вниз. Здавалось хочу какати. А ні - родити... 
І ось так, не дуже добре розуміючи свій організм, я досиділась до того, що у пологовий приїхала з як то кажуть, "повним відкриттям". Дякувати Богу, ще води не відійшли по дорозі... і їхати до пологового не так далеко, принаймні не з іншого міста. 
Бо тепер я дуже добре розумію слова лікарки до жінки, яка вже родила: "Ой, з другою вагітністю Ви з Миколаєва до Львова можете й не доїхати..."



понеділок, 19 серпня 2013 р.

Як я родила у чергового лікаря на Мечнікова

Мене дівчата переконували, що родити краще з лікарем-мужчиною. Ставлення уважніше і породілі з ним психологічно спокійніше. Не знаю. Бо двічі домовлялась про пологи з чоловіком, а родила з жінками. Так виходило. Цього разу у чергового лікаря на Мечнікова.  Приїхала, коли вже було повне відкриття. Треба було діяти терміново. Мій лікар злий і недобрий був у заторах. Тож поки він приїхав, я народила у чергової лікарки - Беген Оксани Степанівни - досвідченого фахівця (22 роки досвіду), спокійної, виваженої, уважної жінки, яка діяла швидко, зосереджено, при цьому спокійно - без паніки і крику. Лікарка дуже швидко організувала колектив. І навіть погляду було достаньо, щоб персонал порозумівся між собою. Тому всі діяли злагоджено, як добра команда. Оксана Степанівна робила все вправно. Дуже добре розказувала, як дихати. Вона нагадувала мені диригента-віртуоза, від керування якого залежить довершеність виконання. І хоча мені не дуже добре вдавалось те, чого хотів від мене диригент - дихала я не зовсім так, як треба було, - проте всього за 15-20 хв. я народила хлопчика. Без розривів, надрізів, стимулювання і всілякої "прєлєсті". З Оксаною Степанівною мені було спокійно. Я відчувала себе у надійних руках. І побачила лікарку Беген як турботливу жінку. Мені дуже приємно було, коли після пологів вона запропонувала мені чаю, щоб запустився лактаційний процес.  І з теплом чаю я відчула тепло ставлення до мене. Тому про лікарку Беген Оксану Степанівну у мене тільки позитивні спогади. Велике ДЯКУЮ їй за те, що допомогла моєму синочку з'явитися на світ.

вівторок, 6 серпня 2013 р.

Трохи екзотики на Львівщині

Ви коли небудь спали під завивання вовка? А можете. Правда, то трохи заважає, але свіже повітря робить свою справу. І якшо нема злосного безсоння, можна спати далі, так як я у готелі біля зоопарку Білаків, що на виїзді з Самбора.  
Та про все по порядку. Є така собі небідна родина Білаків. І є в них хобі - тварини. Але не корова, коза, кінь і свиня. А страус, лев, ведмідь, вовк... От тримають Білаки тих тварин у такому собі зоопарку і кожен охочий може собі подивитись на тварин. Безплатно.

неділя, 19 травня 2013 р.

"Блазні" на сцені

Заньківчани зіграли "Блазнів" - сучасну виставу про бідних інтелігентів, які хотіли розбагатіти, але ... як то кажуть, ніц з того не вийшло. Брат хотів збагатитись за рахунок брата, а виявилось, яке їхало, таке здибало. Шо одне бідне-нещасне, шо інше.  Але хто ж знав, хто ж знав... На відстані не видно, а в листах можна такого написати, шо о-го-го... Звідси й комедія.
Загалом гарна, цікава, прогнозована, але весела, сповнена гумором, піснями. Особисто мене більше захоплював не сюжет, а гра акторів, особливо Януша Юхницького, який головну роль зіграв пречудово. 
З вистави йшла вражена й трохи розчулена. Тільки от голова почала боліти. Через перепади звуку - то кілька реплік не розчула, хоча на слух не жаліюсь і сиділа в 10-му ряду, то аж гриміли колонки і з мікрофону волало, шо мене це почало дратувати. Тому на замітку звукоінженерам: врегулюйте звук!!! 
А тим, хто за декорації відповідав, можу сказати, шо дивує: чому не знайшлося у театрі пляшки з-під віскі? Нібито наливають віскі, а пляшка з-під вина. Якось негарно.
А в цілому команда спрацювала чудово. І ще раз респект акторам. Ви - молодці!

Фото з сайту театру

неділя, 24 лютого 2013 р.

Ключі від щастя

"Ключі від ліфта" Міли Іванцової - роман про кохання, про шлях до щастя. Ну принаймні, так його окреслили у видавництві КСД (Клуб сімейного дозвілля). Тож і налаштувалася я на такий собі позитивний твір. Але з кожним новим розділом натрапляла на нові "позитивні" теми: сирітство при живих батьках, сліпота як хвороба і її масштаби у світі, рабство як бізнес і доля жінок у ньому... Якщо це роман про кохання, то вибачайте... Я його назвала б соціальним, причому гостро соціальним. 
Плюс постійне пересмикування уваги читача з одного на інше... Подекуди повтори кавалків тексту... Ніби й цікаво, але запитую себе: ще довго це читати? Прочитала і зітхнула: я це зробила. Дізналась, чим закінчився. І більше такого типу обманок читати не хочу. Я люблю твори очікувані, прогнозовані. Якщо про кохання,  розраховую на кохання, а не на гостру соціалку. Можливо, якби я правильно налаштувалсь, знала, що мене чекає, враження були б інші. А так мене роман розчарував.

пʼятниця, 8 лютого 2013 р.

Без ТБ

ТБ хоч і масове, але дивляться його уже менше. Принаймні, я все частіше дізнаюся про те, що хтось забив "болт" на ТБ.  Я би навіть сказала, що не просто хтось, а люди знакові. Навіть ті, які самі творять телебачення. Наприклад, Вахтанг Кіпіані. Цей чудовий журналіст, який пропрацював на багатьох центральних каналах, зізнався, що не дивиться телевізор спеціально, нечасто і лише фоново. 
Остап Дроздов - політичний журналіст Львова теж визнає, що ТБ - особливо центральне - нецікаве і тупе. Тому його взагалі не дивиться. Оскільки сам працює на ТБ, то дивиться той канал, на якому працює - "ЗІК", та й то не все, бо 30% з того, що робить "ЗІК", він не визнає за корисний продукт.
Головний редактор "Видавництва Старого Лева" Мар'яна Савка пішла ще далі. Вона не має телевізора вдома. І не вважає себе обділеною інформацією. Вона прекрасно обходиться без ТБ і завжди в курсі подій.

Цей список можна продовжувати довго. Та висновок один: для людей, які хочуть розвиватися, ТБ - нецікаве. 

Для мене теж воно нудне, але звичка подивитись ТБ залишається. І я дивлюсь ... лише один канал... місцевий... "ЗІК". Люблю подивитись місцеві новини.

понеділок, 4 лютого 2013 р.

Танго в романі

Подарував мені чоловік книжку (т-а-а... у мене такий чоловік, книжки дарує) . Цього разу - "Шалене танго". Роман польської авторки Фабіцької про таку собі жіночку після 30-ти у депресії, без роботи, без чоловіка, з боргами, проблемами  і сином, якій випадково пощастило: вона стала учасником танцювального телепроекту і тут починається цікаве... Хоча... цікаве уже з самого початку. Можливо, початок роману навіть цікавіше, кумедніше написаний, ніж далі. У всякому разі, книжка оптимістична, розвиток подій цікавий, а кінець щасливий. Чого ще треба?!
Особисто мені книжка сподобалась. Надіюсь, сподобається й вам, якщо чоловік перед тим вам її купить... Можна купити й самій. Але 46 грн. Я би завагалась. Хоча взагалі варта уваги.