вівторок, 22 жовтня 2013 р.

Враження від Закарпаття

Вино і тепло - з тим у мене асоціюється Закарпаття. Точніше асоціювалося. Тепер, після поїздки у с. Сойми Міжгірського району, Закарпаття асоціюється з бетономішалкою і поганим харчуванням. Пояснюю чому.
У господарів, де гостювали, куценький, але нетиповий для цього села  - триповерховий будинок. І власники на цьому не зупиняються. За будинком заливають фундамент на маленькому клаптику землі, який врізається в ліс. Бетономішалка працює. Робота кипить. І не тільки у них. Майже на кожному другому подвір'ї бетономішалка. Якісь добудови, прибудови, надбудови. Хоча справді великих, таких як особняки біля Львова, майже немає. Лише маленькі компактні. З цегли, блоків. І небагато цікавих дерев'яних будників. Хоча б таких, як цей.

 Будинки затиснені горами й оперезані річкою. Довкола краса. Але якось сумно трохи сумно у с. Сойми. Ніби й не глухе село. Є бальнеологічний курорт. Місцева вода не має аналогів у світі. Але село селом. Один магазин маленький з мінімальним набором товару, інший - більший, але  совдепія ще та. Міст, що проходить через село, розвалюється. Тротуарів нема. Та навіть стежок гарних у селі не бачила. Щебінь, щебінь, щебінь... Дорогу вбивають величезні машини, які везуть деревину.  І таких машин за день, проїжджає, мабуть, десятки. Не було такого, щоб гуляючи, повз нас не проїхала машина з лісом. Дерево різного діаметру  - від малого до великого - вивозять. У самому селі Сойми гори вкриті деревами, але вже у Синевирській поляні (селі біля знаменитого синевирського озера)- є гори аблолютно ГОЛІ!!! І що найцікавіше - під голіськими горами  хати селян. Не здивуюсь, як через деякий час почую: "Закарпаття потопає - рятуйте!" Але після побаченого, навряд чи мені стане шкода закарпатців. Дали вирубати - тепер кусайте лікті!
Самі закарпатці, вочевидь, вирубкою не дуже переймаються. Я взагалі не помітила,  що вони чимось переймаються. Наприклад, репутацією закладів, відгуками туристів у приватних садибах. Кожен живе сьогоднішнім днем. І думає про себе сьогодні. Я не помітила на Закарпатті гостинності. Мене розцінювали лише, як гаманець. Це і в приватній садибі. І в закладах харчування. Була і в рестранах, і в кафе, але смачного скуштувала мало. Бувало, залишала страву, бо її неможливо було їсти. Як-от, замовила у ресторані "Берлога", що біля озера Синевир печену картоплю з часником і бринзою. Принесли картоплю - не то фрі, не то смажену, несолену, без часнику, приготовлену, мабуть, кілька днів тому із старим сиром...




А їхнє лацці- м'ясо на грилі з купою цибулі -  було уже засохле. Його не вкусити, ні пожувати. 
В одному із ресторанів в Міжгір'ї - назви не пам'ятаю - я взагалі не затрималась. Бо ніхто на мене не звертав уваги. Персонал під гучну музику розмовляв про своє у порожньому  залі.  Мені залишалось розвернутись і піти. Що я й зробила. У Міжгір'ї поїла більш-менш нормально у кафе біля заправки.
Так як з кафешками на Закартпатті у мене, можна сказати, не склалося, готувала сама. І добре, що мала з собою продутки. Бо там - у селі Сойми і в Міжгір'ї не то що броколі чи камбали не купиш, цвітну капусту й м'ясо не знайдеш.
Єдине, що тішило, краєвиди. Поки ще не все вирубали, приємно дивитися на ліси, які майорять восени різними барвами. Дуже гарно на перевалах і мальовничо на Синевирі.