пʼятниця, 25 грудня 2015 р.

Українським школярам нав'язують російські мультики

Уже з першого класу дитину привчають дивитися російські мультики. І не батьки чи дідусі, бабусі. А наша, українська система освіти. У підручниках з "Основи здоров'я" для першого класу читаю перелік рекомендованих мультфільмів - і РОСІЙСЬКИХ там НАЙБІЛЬШЕ. 

 Всі посилання, як бачите, на російські сайти. Дуже мало наших мультиків. Зате є смєшарікі. То просто якийсь капець.
От як то дитині полюбити школу? У мене діти - ше не школярі. Але чудово знають про війну з москалями, не дивляться москальських мультиків і як вони поставляться до вчительки, яка буде радити дивитися москальські мультики чи до тих підручників, у яких закликають дивитися ті смєшарікі? Думаєте, шось добре? Сумніваюсь.
А тепер полюбуйтесь обкладинкою цього чудо-підручника.

Бачите, дівчинка з бантами  - з відкритим ротом. Чи то фотографи такі ж професіонали, як автори? Чи то ілюстрація до теми "Бідні діти української системи освіти"?


середа, 16 грудня 2015 р.

Дельфінарій у Трускавці

Досі на Західній Україні дельфінарію не було. А тепер будь ласка. Сів і через годинку-другу ти вже в дельфінарії. Правда, людей досі не густо. Чи то тому, шо мало хто знає, чи тому шо ціни кусаються. Коли я їздила з сім'єю, а було то у вихідний день - 5 грудня, вільних сидінь було більше, ніж зайнятих. І то при тому, шо приїхали на трьох автобусах школярі. Вони і становлять основу глядацької аудиторії. Та цікаво і дорослим. І мені, і чоловікові виступ дуже сподобався. Були не тільки дельфіни, а й морські котики. І одні, і другі гарно навчені, показували прикольні номери. А от 5-ти річній дочці сподобались тільки дельфіни. Коли виступали котики, вона весь час нудьгувала. Потім бідкалась, шо її не обхляпали. Поясню, шо під час виступів тварини можуть захляпати глядачів. Особливо, якшо вони сидять по боках у перших рядах. Дехто з першого ряду пересідав вище. А моя донька тішилась, як її нарешті трохи обхляпали дельфіни. 
З мінусів я б назвала таке:
-  як тільки зайти у ту частину дельфінарію, де вода  - хлоркою смердить нестерпно. Потім якось звикається до того, і вже не відчувається так сильно хлору;
 - акустика нікудишня. Такий гул, шо розібрати, шо той ведучий говорить, часто мені не вдавалося. Потім я й перестала намагатись його зрозуміти, спостерігала за дельфінами;
- вартість квитків, як на мене, трохи завелика. Отак піти втрьох і залишити 600 грн. То так коштували квитки у vip-секторі у вихідний день. Зі звичайними різниця всього 20 грн. Думала, може трохи спустять ціни. Але сьогодні зайшла на сайт і  ... вуаля ... уже 230 грн. квиток у vip-секторі і 200 грн. - звичайний квиток у вихідний день. Я так бачу, шо надіятись на здешевлення квитків не варто.
А загалом дельфінарієм задоволена. Чистота, краса. І шо найголовніше, тваринки дуже стараються. Коли ше їх побачиш і почуєш (там вони ше й говорять - по-своєму звичайно)! І до речі, ніхто не забороняє фотографувати чи знімати відео під час вистави, як то у цирку. Тому зробила таку знимочку, шо зверху. Не шедевр, але пам'ятка.


вівторок, 15 грудня 2015 р.

Назустріч святому Миколаю

Моя донька з таким нетерпінням чекає на святого Миколая! І скільки ше днів лишилося, перепитує. І час від часу каже,  чи була чемною і тут же каже, я ж чемна: і тобі допомагала, і швидко на вулицю сама вдягалася... І до листа каже дописати то те, то інше... 
Словом, вся в очікуванні. Шоб ту нетерплячку спрямувати  в якесь русло, вирішила зводити її на виставу до свята Миколая. Ше перед театром для дітей та юнацтва побачила  - то один клас ведуть, то другий. На подвір'ї театру, як у вулику - шум такий, шо відразу перерва у школі пригадується. Думаю, все  - приїхали, квитків нема. Але на наше щастя, квитки були, майже цілий ряд  - і то один з кращих -  четвертий. Хтось забронював, а потім відмовився. А так, театр заповнений. 
Ніколи не любила, як зі школи організовано водили до театру. То так, ніби з -під палки. Треба. Правда, водили нас нечасто. І в ті 90-ті, коли прийшли до театру, подивилися початок, і тут - повна темрява, світло виключили. Шо тут сказати, 90-ті. Тепер, хоч і війна, у Львові можна спокійно подитись з дітками виставу. А скільки у них радості, емоцій, щастя від вистави! Я шось такого від шкільного походу не пригадую, правда нас у театр для дітей і юнацтва не знати чи й водили. А варто! Я то виставу дивилась, то за своїм дворічним малюком придивлялась (йому було  цікаво до антракту  - на відміну від старшої), то спостерігала за реакцією дітей, і не могла зрозуміти, шо мене тішить більше, сама вистава чи реакція глядачів. Діти такі безпосередні, активні, емоційні - файнезні! Для них вистава - то свято! А прихід святого Миколая - то просто шось неймовірне!  Тому коли вистава ше й про Миколая - то просто бомба! Називається "Стежечка святого Миколая". Постановка не нова. Вистава йде вже 10 років (якшо вірити сайту театру). Але дітям справді подобається. Моя донька виходила з театру щаслива! А коли вдома запиталась, як їй святий Миколай? Сказала, шо насправді святий Миколай інакший, а той, шо в виставі схожий на священика. Може й так, дітям видніше. 

понеділок, 17 серпня 2015 р.

Cat кафе у Львові

Тематичних кафе у туристичному Львові так багато, здавалось шо вже придумувати?! А таки придумали! Котяче кафе! Заходиш  і першими тебе зустрічають коти. Підходять, лащаться. Такі лагідні, як на підбір. І де таких познаходили? 
А потім ти сідаєш ща стіл, приносять тобі замовлення, а кіт тут як тут і пхає свою мордяку у тарілку. І шо тут робити? 


Годувати котів солодким не можна (а в кафе тільки торти і мафіни), та я й не звикла їсти з котом на пару. А він все вперто пхає свою мордочку! А тут ше й на тортику бачу шось таке коротке - чи не шерсть? І розумію - коти  - це добре, але котяче кафе - не для мене. 
А для чергових туристів, яких треба вражати. 



До речі, мене кухня котячого кафе не вразила - забагато хімії. Та й  персонал не надто вишколений. Коли я прошу для дитини підігріти коктейль, бачу скривлену гримасу офіціанта, ніби пришу поділитись його чайовими. 
Висновок  - у місті чергова точка для туриків і знову нема куди піти з дітьми, шоб було цікаво і смачно. У нас чомусь або цікаво, або смачно. І більше - цікаво. 

четвер, 30 липня 2015 р.

Зелений туризм. Чого чекати?

Ті, хто роками приймають туристів, можуть писати про них книжки. Бо туристи такі різні! Приймаючи нових, кожен раз у господарів хвилювання: а шо то за люди?
Коли проситься молода компанія з 10 чоловік, хвилювання одні:
чи не будуть заважати спати господарям та іншим підпочивальникам;
чи не будуть курити у хаті, а якшо будуть, то чи не згорить до холєри дерев'яна хата; 
чи не будуть матюкатися, бо у самих  підростають діти; 
чи не будуть блювати в унітази чи, боронь Боже, поза унітази, якшо понапиваються?
Коли приїжджають малі діти, то хвилювання інші:
 чи не буде в хаті часта істерика, 
чи не поб'ють діти посуд, 
чи не пообмальовують килими і стіни?
Я далека від цих хвилювань, бо ніколи не приймала туристів. Домовляючись про приїзд у зелену садибу, по той бік дроту запитували: на скільки днів, далі була невелика пауза. Я думала, у господині нема впевненості чи на стільки днів є вільний номер. У неї ж на думці, тепер я знаю,  шо було: чи витримає вона мамочку з двома малими дільми. Бо хто  його зна, яка то мамочка і які то діти і чи не рознесуть вони дім. Мені дали добро на приїзд. Я щаслива! 
Проживши кілька днів у садибі, я зрозуміла, шо господиня дуже сильна і рішуча жінка, і шо не менш важливо, непоганий психолог. Приблизно за десять років, які приймає туристів у своєму домі, вона навчилася бачити туристів наскрізь. Але історій за тих десять років у неї чимало.

Один раз приїхали жінка з чоловіком і собакою. Потім вони посварилися. Собаку зачинили у кімнаті на ключ. І пішли. Так собака мало того шо гарчала і скакала, вона так пообдирала двері! І шо найцікавіше, тих збитків нам ніхто не компенсував. Вперлися, шо не будуть нічого за ті двері платити, бо то не їхня вина. Забралися і все! 

Інші туристи розбили телевізор. Так, шо він показував, але корпус був розбитий. Ну так він показує, які проблеми! - казали вони. Звичайно, які проблеми! От ти приїжджаєш у номер, а там розбитий телевізор, які проблеми! Компенсувати не мали чим, але вдалось домовитись.  Через місяць вони скинули гроші на картку, а ми їм по Новій пошті відправили той телевізор.  Порядні люди були, з центральної України. 

- А звідки менш порядні?
-Зі Львова.

І тут вам розповім історію іншого чоловіка, який обслуговує у Карпатах будинок одного чоловіка з Києва. Будинок справді гарний. Видно, шо робився для себе, а не для туристів. А власник, вже немолодий, приїжджає рідко, і півтора року будинок здається для туристів. 

Студентів  не приймаємо. Були тут випадки  з львівською молоддю. Приїхали якісь діти прокурорів. Шо хотіли, то робили. Казали, якшо хочуть, можуть перебити весь посуд. Гроші ж заплачено. І шо ви нам зробите? Кілька пострілів з рушниці у повітря зробили їх чемними.  

А шо робити, як рушниці нема?
З п'яними легше. Їм можна заїхати..., хоча я не прихильниця того, але діє, - веде далі господиня. Якось так розпоясалися ті туристи! Мій тато каже, як ти то терпиш. Пішов бити морди. Дівчата кричать: так не можна! 
- А я зараз твоїй мамі подзвоню і розкажу як ти і з ким тут поводишся! В моменті попустило.

Та не всі приїздять напиватися. Дехто хоче романтики. 
Була парочка, яка собі повиставляла по гарному ковроліні з високим ворсом такі маленькі свічечки - таблетки. Позапалювали. Не знати скільки вони там горіли, але від високої температури ворс поплавився. Так, ті любителі романтики наскубли  трохи ворсу в інших місцях, поставили, а я після їх виїзду пилосошу і бачу, шо дірки такими кругляшками утворюються.  І тут я все зрозуміла про романтику.

Взагалі-то історій з туристами  - хоч греблю гати, і якби всі були б такі, про яких описано, зелених садиб було б мало. Але на щастя, є чимало приємних туристів, які для господарів стають якшо не  гарною згадкою, то постійними клієнтами чи навіть друзями. 




вівторок, 28 липня 2015 р.

Славське. Харчування

До Славського приїжджають найчастіше на 2 - 3 дні. Везуть із собою туристи все: від горілки і  м'яса до картоплі і газованої води. Ті, хто приїждають на довше або домовляються про харчування, або готують самі. І тут найцікавіше. Коли вас годують, виникають питання:  прив'язаний до години, такого не їм, хотілося би іншого. Тоді є другий варіант - готуй сам. І тут теж питання: замало баняків, тісно в холодильнику, короче чогось бракує. Якшо так, тусуй у кафе. Їх не так густо. І не зовсім смачно. І недешево. І часом несвіже.
- Ви можете замовити грибну юшку і вам розігріють ту, шо вже 2 тижні в холодильнику простояла, -  каже адміністратор однієї з баз Василь. Він то напевно знає. До слова, мій чоловік замовив у ресторані "Слов'янка" грибну юшку. Не втруївся. Але сказати, шо вона виглядала свіжою і апетитною не можу. Як і перевірити, коли вона приготована. А от сервіс "Cлов'янки" просто збив наповал. Після того, як дитина з'їла півпорції вареників, я попросила офіціантку запакувати їх з собою. На шо вона підповіла: "В нас ця пластмасова посудинка платна. Коштує 10 грн". В мене у той момент челюсть відвисла і очі округлилися. Такого я ше не чула ніде. Велкам ту Славське!

До речі, при в'їзді у Славське з білбордів гостинно запрошує "Золота підкова". Там можна і жити, і харчуватися. Як на мене, викласти тисячу за двомісний номер у комплексі, де нема ні майданчика, ні басейна, то трохи закруто. Тому там не зупинялась, а перевірити кухню ризикнула. Після вивчення ресторанного меню мене просвітили, шо ні дерунів, ні телятини, на язика нема. Усе треба готувати. Бо вони працюють під замовлення. І готують тільки сміженьке. І це плюс. Але чекати треба 45-60 хв. І це мінус. Ото зробила я замовлення, сказали чекати 45хв, а приготували за 1год 15 хв. То не для мене. І не тільки мені таке не підійшло. Тих, хто жив у номерах "Золотої підкови" теж, мабуть не все влаштовувало  з харчуванням, якшо вони запарювали мівіну у чайниках і варили у чайниках яйця. 
- Відтепер чайників у номерах нема. Хочеш чайник  - заплати 50грн. Так розпорядилася власниця після випадків з мівіною і яйцями, - розповів працівник "Золотої підкови".

- Ше донедавна хорошим рестораном у Славському був "Максим". А його відкриття  - то був фурор! Раніше взагалі не було ресторану у центрі! А тепер є куди вийти. І якось я з друзями туди пішла. Так мені скислий борщ дали. Я кажу, дівчата, ви дали скислий борщ. То вони принесли інший. Тобто в них був нормальний, а вони хотіли пихнути старий! Після того, я у "Максим"ні  ногою і туристам не раджу, - каже Іра, яка приймає туристів.  - Відтепер раджу "Вежу ведмежу".

І я скористалася порадою. Справді дуже хороший заклад. Справив лише приємні враження. Кухня вишукана і смачна, обслуговування направду ресторанне. (І середній чек приблизно такий, як у "Золотій підкові"). Але проживати і харчуватись там - задоволення, яку разом влітає  у немалу копієчку.  Та й знаходиться "Вежа ведмежа" у Волосянці, а то вже не Славське. Без власної машини чи таксі - ніяк.
P.S.Фотки не власні, а з сайтів закладів.

неділя, 12 липня 2015 р.

Курортне селище на Львівщині

Я щойно повернулась з курортного селища міського типу. Там гарне сполучення. Їздять поїзди, електрички. Порівняно недалеко від Львова. Довкола ліси, річки (так-так, я не описалась, там справді дві річки) і надзвичайно файно подихати свіжим повітрям. Але  майже кожного вечора, коли я сідала на подвір'ї зеленої садиби, мені доводилось вдихати результати спалювання. Сусіди то по один, то по другий бік ... ні -ні ... не шашлики робили - палили сміття. То настільки поширена практика, шо просто дивом дивуєшся: у нас стільки бовдурів?! Та вони ж самі тим дихають, самі приймають туристів! Хто до них поїде?
Та їдуть же... На вулицях багато молоді, студентів. П'ють, галасують, матюкаються... Ну короче, відпочивають. Як тепло, ходять на річку.
"Я там не купаюся і вам не раджу, "- розповідає місцева дівчина. Якось вона підчепила у річці якусь заразу. Велика пляма під пахвою з'явилася. Відтоді у річці купається тільки її собака. 
Мої діти заходили у воду, хлюпцялись, кидали камінці. Нічим не заразились.  Але після почутого у воду діти більше не лізли. 
 - Ви бачили наше сміттєзвалище? - питає мама тої дівчини, пані Іра.
 - Нє...
 - Як, та то як візитівка, при в'їзді у селище, біля річки...
Капець. А я думала, шо то тільки на Закарпатті смітять біля самої річки. А то під носом, на рідній Львівщині те саме. Смітять і не думають про завтрішній день.
Коли я прийшла на тамтешній базар, то зрозуміла, шо не думають і про  сьогоднішній. Бо як, думаючи головою, можна створити базар  на дорозі, я не знаю. Реально на дорозі стоїть бус і з нього продають. Деякі тітоньки, правда, на тротуарі, але покупці тільки на дорозі. Інших варіантів нема, як купити ягоди, сир, сметану, молоко... Мені кожен раз доводилось балансувати між потребами і безпекою дітей. І жодного разу я не могла спокійно, не озираючись по сторонах (чи не женеться хтось) купити продукти. То шоб я не розслаблялась і  завжди була пильна. Але я ж приїхала на відпочинок. І то нормально, шо хочу розслабитись.
Але навіть у магазинах, які здебільшого розташовані, як і базар, біля вокзалу, треба бути уважними. Бо запросто можуть втюхати шось протерміноване. Я спочатку радію, шо тут, де тяжко купити свіже м'ясо чи нормальну (в сенсі не стару морожену-переморожену пожовклу)  рибу, запросто можна купити імпортний алкоголь. Дивлюсь на чеське пиво. А воно майже все протерміноване.  
- Ви знаєте, шо у вас майже все прострочене пиво? - кажу до продавця.
- Ше ніхто не жалівся.
У мене просто нема смів. Ну, пива протермінованого я не купила. Але в іншому магазині купила старий.... сік. Дуже рідко, мабуть, як і ви, читаю термін на упаковці соку. То ж не тиждень чи два зберігається, а рік... Шо тоді вже говорити про сосиски, ковбаси... На щастя, того не їм. А туристи то чимось закусують.
- Були у мене раз такі туристи, шо одні харчувались у мене, а інші - самі, бо хотіли зекономити. Так потім ті, шо самі, з  туалетів не вилазили. А я тільки мила і мила санвузли... - розповіла господиня одної з садиб.
І я їй вірю. Бо наспраді з продуктами ситуація  плачевна.
І така ж з дорогами. У селищі, як суха погода неможливо пройти біля, точніше по дорозі - тротуарів нема, і дороги теж. Курява за машиною така, шо світа Божого не видно. Люди затуляють руками носа. Рослини при дорозі всі сірі. Їх навіть не рятує дощ. 
 - Краще жити у Львові, ніж у центрі того селища, - каже один з туристів.
Я з ним згідна. Бо ті, хто живе біля дороги, живе у куряві і пилу, а не на курорті.
 - Треба, шоб у нас було, як у Шацьку. Там заборонено їздити важким машинам. Стоїть обмеження на тоннажність. А у нас шо, машини кругляк возять, тим деревом і вгробили дорогу, - ділиться  пані Іра.   - Ми вимагали, шоб нам до Дня селища зробили дорогу, але нам до Дня селища організовують концерт.
Зі святом, Славське!











середа, 10 червня 2015 р.

Аналізи. Починайте з дешевих

Моя донька має поганий апетит і неспокійний сон. Вночі їй надокучає кашель і вона чухає голову. Треба здати аналізи на глисти, - подумала я, і зранку, прихопивши посудинку з калом, подалась з дитиною у Синево. "У калі не завжди з першого разу виявляють глисти. Треба здавати два рази, і краще, коли місяць уповні", - пригадую з прочитаного раніше на різних форумах. І вирішую здати кров дитини. "На які глисти? - запитують у Синево. Якусь хвильку я вагаюсь. І себе запитую. Які в малої можуть бути глисти? Хто зна. І шоб не ходити кілька разів, і точно знати, хто дитину гризе, гордо кажу: "На всі!" Як обухом по голові прозвучала вартість аналізу. Я вже не пам'ятаю точно, до копійки, але приблизно -  600 грн. І то з вени, і то результати треба чекати чотири дні... Донька сплакалася і знервувалася. Я знервовано начекалася. 
І ось! Готові результати. Я уважно вдивляють і ... все в нормі. Перевищень антитіл в жодній графі нема. У мене шок! "А ти хотіла, шоб результати були погані?" - питається чоловік. "Так. Я не те, шоб хотіла. Я була впевнена, шо будуть погані, бо за результатами калу, у дитини є глисти". А от які, заплативши 680 грн (аналіз калу - 80), я так і не довідалась. І то мене бісило. "А скільки за ті гроші ви би зробили звичайних аналізів крові!" - каже мені на то всьо знайомий терапевт, посміхаючись. А дільничний терапевт роз'яснює: "Той аналіз може й не показати. То лямблії він показує, а аскариди може не показати. Це залежить від імунітету".
Ось така то історія. Мораль її проста. Не поспішайте здавати дорогі аналізи. Консультуйтесь з лікарем до, а не після. Як було в мене. Зекономите гроші і нерви.

P.S. Фото з сайту "Синево"

четвер, 14 травня 2015 р.

Травмпункт на Навроцького у Львові

На день Матері у мене був незабудній подарунок. На сіло не впало почала боліти нога. Встати важко, сісти теж. Наступного дня, коли легше не стало, а коліно спухло і стало наймовірно важко ходити, подалась я у травмпункт. Наскільки мене поінформував інтернет, у Львові є два трамвпункти: на Виговського і Навроцького. Я вибрала останній, бо при лікарні. Там точно є лікарі, навіть у вихідний день. Так я собі подумала і поїхала. А тепер не знаю, чи то того вартувало.
По-перше, доїзд туди тепер (через перекриття дороги на Стуса і заборони заїзду з Дунайської) поганий. Заїхати під травмпукт машиною, не порушуючи правил, неможна. "Кірпіч" стоїть на початку території лікарні і не стосується тільки "швидких". А якшо когось з ургентною травмою везуть  до травмпункту, то як? А отак. Пензлюють трохи самі або порушують правила - незважають на "кірпіч" і паркуються під травмпунктом. І останніх більше. Я до більшості в тому випадку не належала. І пожаліла. Треба таки чхати на заборонений знак! Для чого він там, я не розумію. Явно не з турботою про травмованих!
По-друге, не помітила я турботи й з боку організації роботи медиків травмпукту. Біля оглядової кімнати жива черга. Лавки нема. От болить мене нога, ну то хай і болить. От стоїть хлопчина, який сокирою трохи рубанув по руці, хай стоїть. Ніхто не вийде, на запитається, чи є хтось ургентний. Стійте! А раптом той хлопчина пошкодив сухожилля і якшо його вчасно не зловити, він не зможе рухати пальцем?! Але ж жива черга... Когось привезе швидка, когось на каталці привезуть з лікарні, а ти стоїш у живій черзі...
По-третє, трапляються відверті лікарі-хами. Один такий, на жаль, з бейджика на запам ятала його прізвища, хамив мені і затикав рота, коли я сиділа у waiting room. Є навіть така кімната. Але якшо там довго сидіти, можна чергу профтикати, а скакати на одній нозі часто - погано. Ну так от.Сиджу я  цій кімнаті з двома малими дітьми. Вони тихенько дивляться мультик з ноута. "Тут лікарня! Виключте! Я тут розмовляю з пацієнткою. Тут оглядова кімната!" - починає пінитися здоровань-пузань, який спустився  оглянути якусь кобіту. Та хай оглядає. Але тут кімната для пацієнтів і їх супроводжуючих осіб. Оце зі своєю хворою ногою я стаю, виходжу і читаю, шо написано на дверях. На шо він мені "Ти тут мені не говори!"
По-четверте, лікарі там задьоргані і то зрозуміло. Ніколи не знаєш, кого чекати: чи бомжа з розхеряченою головою чи дитину з переломом... Треба бути готовим до алярму, за який може навіть "дякую" не скажуть. Але то їх робота. І організована вона погано. Є "свої", є всі решта. Якшо є наглість,то добре. Якшо ти скромний, то тут їй не місце.
А взагалі, є й те, шо розсмішило. Заходячи у кабінет, люди так люблять запхати руки в кишеню! Ну шоб перевірити, чи є те, шо треба. Без цього тяжко. Хоча переді мною привезли бомжа, то шось йому зашивали. Навряд чи він мав гроші.
P.S. Ну а мені у травмпунті сказали звернутися до ревматолога. Бо в мене не травма, а захворювання. Я це й підозрювала. Але чи вартувало це кількох годин часу, не знаю. І якби сама не розпитувала, шо мені сьогодні з ліків випити, шоб витримати до завтра, то так і пішла би з ше більше розпухлим коліном за час, проведений на ногах. Селяві...

субота, 11 квітня 2015 р.

Його, мабуть, викладатимуть в школі

Або він стане дуже шанованим через енну кількість років. Наразі він лауреат численних нагород. І про нього знають ті, хто "на ти" з сучасною літературою. Я про Володимира Лиса. Про цього волинянина дізналася, коли він у розквіті сил написав роман "Століття Якова". Дуже гарну книжку. Не думала, шо переплюне. Тяжко, коли планка висока і від тебе чекають не менше. Але він зумів. "Країна гіркої ніжності" - надзвичайно потужна. Тут і   багатий зміст. І пронизливе написання. Тут і філософія, і простота.  Тут і сучасність, і гірке минуле.  
Я не хочу переповідати зміст. Скажу одне - книжка важка. Часом сльози заважають читати. І тоді доводиться зупинитися. Але не для того, щоб закрити книжку. А шо б  продовжувати читати. 
Дочитавши "Країну гіркої ніжності", я зрозуміла, яка щаслива, що не жила за сталіна (пишу з малої, бо та людина на більше не заслуговує), я вчергове переконалася, що москалі нам не брати, я схиляю голову перед партизанами-упівцями і вірю у силу духу української жінки. 
Пишу ніби очевидні речі. Але про них не варто забувати. Для того і є література. 
З книжкою "Країна гіркої ніжності" у мене минули три-чотири вечори. Літературні вечори замість фейсбучних. І знаєте, вони цього вартували. Набагато емоційно насиченіші були. Чого і вам раджу. Побільше емоцій від прочитання Володимира Лиса. Він -  фантастичний автор! Емоції вам гарантовані!

вівторок, 3 березня 2015 р.

Сир для малятка

Моя мама пам'ятає, як ше в радянські часи купувала дітям шось смачненьке у "Домовій кухні".  "Дитяче харчування було дешеве, смачне і свіженьке", - згадує вона.  Тепер воно дороге, сповнене ароматизаторів і як я кажу, "довгограюче", тобто довго зберігається.
 Якщо дитина на грудному годуванню, то можна обійтись без того магазинного харчування. Але, як наприклад, годувати річну дитину сиром? Базарного ше не можна. Такий сир лікарі радять їсти після двох років. А магазинний теж не варто: зберігається, як мінімум, 2 тижні, і мало нагадує сир. Як на мене, то або несмачна паста, яку навіть дорослий не хоче їсти, або паста, яку дитині не даси через ароматизатори і ше всяку хрінь. Короче, я вирішила для себе, шо буду робити сир вдома сама. Виходить. Але не навжди. І я так думаю, шо справа не в мені. А в тому молоці, з якого роблю. А робила до останнього часу, не мало не багато - півроку, з "Казкового" Молокії, або як кажуть, тернопільського. З нього деколи дуже файний сир виходить. А інколи - шось таке, шо й сиром не назвеш. Молоко ділиться на дві фракції. Одна нагадує сироватку. Але інша зовсім не схожа на кисле молоко. І якшо підвісити таку відігріту масу стікати, то залишається якась така дуже рідка маса, пастоподібна, а не зерниста, і схожа на сиркову масу "Тьома", з якої я сміялася, що то біла вода, а не сир.  І ось така водянистоподібна маса виходила у мене то раз на три рази, то через раз (взимку).
Коли мене це вкурвило, вирішила змінити молоко на київське фірми "Ама", яка доставляє молочні продукти дитячим закладам - лікарням, садочкам... Це молоко зберігається втричі менше: 3 дні проти 9-ти, як у тернопільського. Отож я зробила сир з "Ами". На вигляд, справжнісінький сир і зернистий, як домашній, і запах нормальний, але на смак  - жах. Їсти неможливо. Може, я перегріла. Спробувала ше раз. Те саме. Отак я перевела два літра молока. І повернулась до тернопільського. 
Хоч з нього і не завжди виходить сир у класичному розумінні, але принаймні, на смак, ніколи не підводив.
Більше ніяких експериментів.
Витримати ше півроку. І переходимо на базарний сир. 
Фото звідси http://konus.org.ua. Сама сфоткати полінувалась

понеділок, 2 березня 2015 р.

Куди піти з дитиною?

При теперішній розмаїтості кафешок і любові дітей до піци, питання куди піти з дитиною вирішується просто, лиш би гроші були. Але є інший, бюджетний варіант вихідних, цікавих для дітей, - театр. Моїй дочці такий варіант сподобався більше, ніж цирк. Найбільше  у свої 4,5 років  їй подобається ляльковий театр, але театр для дітей і юнацтва її також порадував. Я бачила й щасливі очі багатьох дітей. Сповнені емоціями, школярі тільки казали: "Мало!!! Хочу, шоб довше було!" Дітям реально це подобається! 
А тепер увага! У вихідний день зал був заповнений лише трохи більше, ніж на половину. І то завдяки одному організованому шкільному походу. Без нього було би ше менше.  А квитки по сьогоднішніх мірках смішні - 22 грн! Це ж не робить погоди сімейному бюджету! А дитині дарує свято! Вона щаслива і повна вражень! Робіть дітей щасливими! Сходіть сім'єю до театру. Бодай раз  у квартал! Дитинство ж скоро пролетить! Нехай у ваших дітей воно пролітає яскраво! Чи ж не за те наші вояки на сході? Не заради  дітей? Не за їхнє щастя? Поки наш спокій охороняють молоді хлопці, тіштесь радощами мирного життя, подаруйте гарні емоції дитині!

P.S. Фото з вистави "Beautiful Карпати" Львівського театру для дітей і юнацтва

неділя, 22 лютого 2015 р.

До цирку

У цирку була ше в дитинстві. Запам'яталось, шо сморід стояв неймовірний. Він і був тим враженням, який не стерся у пам'яті роками і витіснив інші враження. Тепер, коли підростають власні діти, зловила себе на думці, шо вони ше жодного разу не були у цирку. А може, їм би сподобалось, особливо старшій, - подумала я, і в одну суботу, коли доньці виповнилось 4,5 роки, я  влаштувала їй свято - повела у цирк. Зазначу, задоволення не з дешевих. Ціни стартують з 80 грн. і закінчуються 180 грн. Дитину до п'яти років можна тримати на колінах. Але я собі уявила, як мене пресуватиме 17-18 кг протягом майже двох з половиною годин, і відразу відмовилась від такої ідеї. Тому взяла два квитки. 360 грн. Ого!!! Можна брати, звичайно, дешевші, але їх треба купувати заздалегідь. А розвертатись якось не пасує. Я ж пообіцяла дитині свято! Тому взялась собі уявляла, як дитині сподобається, а гроші компенсує мені задоволення доньки і її слова: ми ше сюди прийдем? Але, забігаючи неперед, скажу, цих слів не дочекалась. Зате майже відразу вона сказала: "фу, смердить, бєка", і почала затуляти носа. Потім казала: "хочу їсти, я сонна, хочу спати", ше пізніше: "коли то закінчиться?" А найцікавіше  то в кінці. Слон і тигри  - після антракту. Мені їхні виступи сподобались, особливо слона. Але на дитину вони великого враження не справили. "Я хочу, шоб була лисичка, ведмедик, мишка", - отакої заспівала моя доня, і я випала в осад...
Але хоч шось дитині сподобалось - коні і хлопці-акробати. Та ше раз донька у цирк не хоче. "Краще підемо у ляльковий театр", - сказала вона. 
І мене це чомусь не здивувало. І поясню чому. По-першу, програма, на яку ми ходили, триває 2 год 2 хв. Для такого віку, це дуже довго. Причому не починається хвилина в хвилину, а з запізненням.
По-друге, у цирку не можна купити жодної дитячої їжі. І це якийсь капець. Я зрештою так і думала, тому взяла з собою сочок і печенько. Без того було би геть сумно. Купити ж можна тільки на вулиці попкорн і льодяники... Без коментарів.
По-третє, години показу  у цирку мене просто дивують. Вони не пристосовані для малих дітей. 12.00 і 16.00. Бо в обід дитина хоче їсти-спати, а в 16.00 ше не встигає поспати-поїсти-приїхати.
Але циркові вистави збирають цілі зали. Можливо, в інших відвідувачів більш приємні враження від перегляду, ніж в моєї доньки, а може, то більше ходять батьки для себе, а не заради дітей, бо мені в цілому програма сподобалась.

середа, 28 січня 2015 р.

Книга, яка змінює


Закінчила читати незрівнянну книжку. Знаю, про книги так не пишуть. То про людей кажуть  - незрівнянна. Але щоб про книжку?! Так про книжку. Вона для мене незрівнянна. Бо інших такого наповнення не зустрічала. Йдеться про "П'ятдесят відтінків". Британська письменниця у свої 49 років зробила у світі фурор цією книжкою. Продано понад 40 млн примірників. Чому така популярна? Зацікавилась я. І відразу купила свіженький переклад українською, який з'явився цього року - 2015 -го, через 4 роки після виходу у світ самого роману. Книжка з перших сторінок затягнула і не відпускала, хоча переклад недолугий, події не надто стрімкі, але описано надзвичайно гарно. Та й поєднання "влада-секс" найвдаліші, бо це найбільше цікавить читачів. Тим більше, домінує секс. І незвичайний... Такий секс, що багатьма не сприймається. Але після прочитання книги комусь та й хочеться спробувати. От і виходить, шо через "50 відтінків" у когось розпалася сім'я, про що пише "Українська правда""Бізнесвумен із Британії розлучається зі своїм чоловіком, через те, що той відмовився втілювати у життя її фантазії, після прочитання світового бестселлеру "50 відтінків сірого". 
Але мене найбільше шокує те, шо начитавшись "50 відтінків", один швед вбив свою партнерку. Він так захопився тематичним сексом, шо віддубасив кобіту дерев'яною палицею понад 100 разів. Вона дві доби провела у реанімації і відійшла в інший світ...
Ж-жжжжж... Жах, шо робить з людьми книжка. Але то не книжка погана, то читачі не зовсім то й во... дружать з розумом. 

Бо наспраді книжка реально крута. Навряд чи фільм передасть описане бодай на 60%. Але  й він, очевидно, матиме успіх. 
  


пʼятниця, 9 січня 2015 р.

Українки не здаються

Я подивована, скільки може витрамати жінка, і при цьому не зійти з розуму. Скільки років може змарнувати і водночас не стати примарою. Скільки терпіти деспота і не стати деспотичною поряд з ним. Я захоплююся українськими жінками, їхньою витримкою і винахідливістю. 
То мої рефлексії після щойно прочитаної книжки "Заплакана Європа" Наталки Доляк. У цій книзі - життя українки, яка у пошуках кращого життя опиняється зі своїм чоловіком-українцем у Фінляндії. Там, майже два роки чекаючи на статус політичного біженця (так його й не дочекавшись), терпить чоловіка, який виявляється вар'ятом на всю голову, народжує дитину, виховує її в умовах психологічного тиску, постійної економії і частих переїздів з одного табору для біженців до іншого. Врешті повертається додому  - сама. Батько дитини не віддає. Майже два роки пише листи, шо мамі ніколи не бачити свою дочку.... Короче історія ше та. Але з хорошим (наскільки то можливо) закінченням.
Історія цікава, правдоподібна, бо насправді реальна. Авторка писала про своє життя. Динамічно, насичено, захоплююче. Про складне, болюче, часом безвихідне. 
Після прочитаної книжки у мене тільки один висновок: чоловіка треба вибирати ретельніше. Аби не потрапити у сім кіл пекла ще за життя. 
Раджу почитати дівчатам. Реально гарна книжка. Та й взагалі я люблю реальні історії.