четвер, 14 травня 2015 р.

Травмпункт на Навроцького у Львові

На день Матері у мене був незабудній подарунок. На сіло не впало почала боліти нога. Встати важко, сісти теж. Наступного дня, коли легше не стало, а коліно спухло і стало наймовірно важко ходити, подалась я у травмпункт. Наскільки мене поінформував інтернет, у Львові є два трамвпункти: на Виговського і Навроцького. Я вибрала останній, бо при лікарні. Там точно є лікарі, навіть у вихідний день. Так я собі подумала і поїхала. А тепер не знаю, чи то того вартувало.
По-перше, доїзд туди тепер (через перекриття дороги на Стуса і заборони заїзду з Дунайської) поганий. Заїхати під травмпукт машиною, не порушуючи правил, неможна. "Кірпіч" стоїть на початку території лікарні і не стосується тільки "швидких". А якшо когось з ургентною травмою везуть  до травмпункту, то як? А отак. Пензлюють трохи самі або порушують правила - незважають на "кірпіч" і паркуються під травмпунктом. І останніх більше. Я до більшості в тому випадку не належала. І пожаліла. Треба таки чхати на заборонений знак! Для чого він там, я не розумію. Явно не з турботою про травмованих!
По-друге, не помітила я турботи й з боку організації роботи медиків травмпукту. Біля оглядової кімнати жива черга. Лавки нема. От болить мене нога, ну то хай і болить. От стоїть хлопчина, який сокирою трохи рубанув по руці, хай стоїть. Ніхто не вийде, на запитається, чи є хтось ургентний. Стійте! А раптом той хлопчина пошкодив сухожилля і якшо його вчасно не зловити, він не зможе рухати пальцем?! Але ж жива черга... Когось привезе швидка, когось на каталці привезуть з лікарні, а ти стоїш у живій черзі...
По-третє, трапляються відверті лікарі-хами. Один такий, на жаль, з бейджика на запам ятала його прізвища, хамив мені і затикав рота, коли я сиділа у waiting room. Є навіть така кімната. Але якшо там довго сидіти, можна чергу профтикати, а скакати на одній нозі часто - погано. Ну так от.Сиджу я  цій кімнаті з двома малими дітьми. Вони тихенько дивляться мультик з ноута. "Тут лікарня! Виключте! Я тут розмовляю з пацієнткою. Тут оглядова кімната!" - починає пінитися здоровань-пузань, який спустився  оглянути якусь кобіту. Та хай оглядає. Але тут кімната для пацієнтів і їх супроводжуючих осіб. Оце зі своєю хворою ногою я стаю, виходжу і читаю, шо написано на дверях. На шо він мені "Ти тут мені не говори!"
По-четверте, лікарі там задьоргані і то зрозуміло. Ніколи не знаєш, кого чекати: чи бомжа з розхеряченою головою чи дитину з переломом... Треба бути готовим до алярму, за який може навіть "дякую" не скажуть. Але то їх робота. І організована вона погано. Є "свої", є всі решта. Якшо є наглість,то добре. Якшо ти скромний, то тут їй не місце.
А взагалі, є й те, шо розсмішило. Заходячи у кабінет, люди так люблять запхати руки в кишеню! Ну шоб перевірити, чи є те, шо треба. Без цього тяжко. Хоча переді мною привезли бомжа, то шось йому зашивали. Навряд чи він мав гроші.
P.S. Ну а мені у травмпунті сказали звернутися до ревматолога. Бо в мене не травма, а захворювання. Я це й підозрювала. Але чи вартувало це кількох годин часу, не знаю. І якби сама не розпитувала, шо мені сьогодні з ліків випити, шоб витримати до завтра, то так і пішла би з ше більше розпухлим коліном за час, проведений на ногах. Селяві...