четвер, 30 липня 2015 р.

Зелений туризм. Чого чекати?

Ті, хто роками приймають туристів, можуть писати про них книжки. Бо туристи такі різні! Приймаючи нових, кожен раз у господарів хвилювання: а шо то за люди?
Коли проситься молода компанія з 10 чоловік, хвилювання одні:
чи не будуть заважати спати господарям та іншим підпочивальникам;
чи не будуть курити у хаті, а якшо будуть, то чи не згорить до холєри дерев'яна хата; 
чи не будуть матюкатися, бо у самих  підростають діти; 
чи не будуть блювати в унітази чи, боронь Боже, поза унітази, якшо понапиваються?
Коли приїжджають малі діти, то хвилювання інші:
 чи не буде в хаті часта істерика, 
чи не поб'ють діти посуд, 
чи не пообмальовують килими і стіни?
Я далека від цих хвилювань, бо ніколи не приймала туристів. Домовляючись про приїзд у зелену садибу, по той бік дроту запитували: на скільки днів, далі була невелика пауза. Я думала, у господині нема впевненості чи на стільки днів є вільний номер. У неї ж на думці, тепер я знаю,  шо було: чи витримає вона мамочку з двома малими дільми. Бо хто  його зна, яка то мамочка і які то діти і чи не рознесуть вони дім. Мені дали добро на приїзд. Я щаслива! 
Проживши кілька днів у садибі, я зрозуміла, шо господиня дуже сильна і рішуча жінка, і шо не менш важливо, непоганий психолог. Приблизно за десять років, які приймає туристів у своєму домі, вона навчилася бачити туристів наскрізь. Але історій за тих десять років у неї чимало.

Один раз приїхали жінка з чоловіком і собакою. Потім вони посварилися. Собаку зачинили у кімнаті на ключ. І пішли. Так собака мало того шо гарчала і скакала, вона так пообдирала двері! І шо найцікавіше, тих збитків нам ніхто не компенсував. Вперлися, шо не будуть нічого за ті двері платити, бо то не їхня вина. Забралися і все! 

Інші туристи розбили телевізор. Так, шо він показував, але корпус був розбитий. Ну так він показує, які проблеми! - казали вони. Звичайно, які проблеми! От ти приїжджаєш у номер, а там розбитий телевізор, які проблеми! Компенсувати не мали чим, але вдалось домовитись.  Через місяць вони скинули гроші на картку, а ми їм по Новій пошті відправили той телевізор.  Порядні люди були, з центральної України. 

- А звідки менш порядні?
-Зі Львова.

І тут вам розповім історію іншого чоловіка, який обслуговує у Карпатах будинок одного чоловіка з Києва. Будинок справді гарний. Видно, шо робився для себе, а не для туристів. А власник, вже немолодий, приїжджає рідко, і півтора року будинок здається для туристів. 

Студентів  не приймаємо. Були тут випадки  з львівською молоддю. Приїхали якісь діти прокурорів. Шо хотіли, то робили. Казали, якшо хочуть, можуть перебити весь посуд. Гроші ж заплачено. І шо ви нам зробите? Кілька пострілів з рушниці у повітря зробили їх чемними.  

А шо робити, як рушниці нема?
З п'яними легше. Їм можна заїхати..., хоча я не прихильниця того, але діє, - веде далі господиня. Якось так розпоясалися ті туристи! Мій тато каже, як ти то терпиш. Пішов бити морди. Дівчата кричать: так не можна! 
- А я зараз твоїй мамі подзвоню і розкажу як ти і з ким тут поводишся! В моменті попустило.

Та не всі приїздять напиватися. Дехто хоче романтики. 
Була парочка, яка собі повиставляла по гарному ковроліні з високим ворсом такі маленькі свічечки - таблетки. Позапалювали. Не знати скільки вони там горіли, але від високої температури ворс поплавився. Так, ті любителі романтики наскубли  трохи ворсу в інших місцях, поставили, а я після їх виїзду пилосошу і бачу, шо дірки такими кругляшками утворюються.  І тут я все зрозуміла про романтику.

Взагалі-то історій з туристами  - хоч греблю гати, і якби всі були б такі, про яких описано, зелених садиб було б мало. Але на щастя, є чимало приємних туристів, які для господарів стають якшо не  гарною згадкою, то постійними клієнтами чи навіть друзями. 




вівторок, 28 липня 2015 р.

Славське. Харчування

До Славського приїжджають найчастіше на 2 - 3 дні. Везуть із собою туристи все: від горілки і  м'яса до картоплі і газованої води. Ті, хто приїждають на довше або домовляються про харчування, або готують самі. І тут найцікавіше. Коли вас годують, виникають питання:  прив'язаний до години, такого не їм, хотілося би іншого. Тоді є другий варіант - готуй сам. І тут теж питання: замало баняків, тісно в холодильнику, короче чогось бракує. Якшо так, тусуй у кафе. Їх не так густо. І не зовсім смачно. І недешево. І часом несвіже.
- Ви можете замовити грибну юшку і вам розігріють ту, шо вже 2 тижні в холодильнику простояла, -  каже адміністратор однієї з баз Василь. Він то напевно знає. До слова, мій чоловік замовив у ресторані "Слов'янка" грибну юшку. Не втруївся. Але сказати, шо вона виглядала свіжою і апетитною не можу. Як і перевірити, коли вона приготована. А от сервіс "Cлов'янки" просто збив наповал. Після того, як дитина з'їла півпорції вареників, я попросила офіціантку запакувати їх з собою. На шо вона підповіла: "В нас ця пластмасова посудинка платна. Коштує 10 грн". В мене у той момент челюсть відвисла і очі округлилися. Такого я ше не чула ніде. Велкам ту Славське!

До речі, при в'їзді у Славське з білбордів гостинно запрошує "Золота підкова". Там можна і жити, і харчуватися. Як на мене, викласти тисячу за двомісний номер у комплексі, де нема ні майданчика, ні басейна, то трохи закруто. Тому там не зупинялась, а перевірити кухню ризикнула. Після вивчення ресторанного меню мене просвітили, шо ні дерунів, ні телятини, на язика нема. Усе треба готувати. Бо вони працюють під замовлення. І готують тільки сміженьке. І це плюс. Але чекати треба 45-60 хв. І це мінус. Ото зробила я замовлення, сказали чекати 45хв, а приготували за 1год 15 хв. То не для мене. І не тільки мені таке не підійшло. Тих, хто жив у номерах "Золотої підкови" теж, мабуть не все влаштовувало  з харчуванням, якшо вони запарювали мівіну у чайниках і варили у чайниках яйця. 
- Відтепер чайників у номерах нема. Хочеш чайник  - заплати 50грн. Так розпорядилася власниця після випадків з мівіною і яйцями, - розповів працівник "Золотої підкови".

- Ше донедавна хорошим рестораном у Славському був "Максим". А його відкриття  - то був фурор! Раніше взагалі не було ресторану у центрі! А тепер є куди вийти. І якось я з друзями туди пішла. Так мені скислий борщ дали. Я кажу, дівчата, ви дали скислий борщ. То вони принесли інший. Тобто в них був нормальний, а вони хотіли пихнути старий! Після того, я у "Максим"ні  ногою і туристам не раджу, - каже Іра, яка приймає туристів.  - Відтепер раджу "Вежу ведмежу".

І я скористалася порадою. Справді дуже хороший заклад. Справив лише приємні враження. Кухня вишукана і смачна, обслуговування направду ресторанне. (І середній чек приблизно такий, як у "Золотій підкові"). Але проживати і харчуватись там - задоволення, яку разом влітає  у немалу копієчку.  Та й знаходиться "Вежа ведмежа" у Волосянці, а то вже не Славське. Без власної машини чи таксі - ніяк.
P.S.Фотки не власні, а з сайтів закладів.

неділя, 12 липня 2015 р.

Курортне селище на Львівщині

Я щойно повернулась з курортного селища міського типу. Там гарне сполучення. Їздять поїзди, електрички. Порівняно недалеко від Львова. Довкола ліси, річки (так-так, я не описалась, там справді дві річки) і надзвичайно файно подихати свіжим повітрям. Але  майже кожного вечора, коли я сідала на подвір'ї зеленої садиби, мені доводилось вдихати результати спалювання. Сусіди то по один, то по другий бік ... ні -ні ... не шашлики робили - палили сміття. То настільки поширена практика, шо просто дивом дивуєшся: у нас стільки бовдурів?! Та вони ж самі тим дихають, самі приймають туристів! Хто до них поїде?
Та їдуть же... На вулицях багато молоді, студентів. П'ють, галасують, матюкаються... Ну короче, відпочивають. Як тепло, ходять на річку.
"Я там не купаюся і вам не раджу, "- розповідає місцева дівчина. Якось вона підчепила у річці якусь заразу. Велика пляма під пахвою з'явилася. Відтоді у річці купається тільки її собака. 
Мої діти заходили у воду, хлюпцялись, кидали камінці. Нічим не заразились.  Але після почутого у воду діти більше не лізли. 
 - Ви бачили наше сміттєзвалище? - питає мама тої дівчини, пані Іра.
 - Нє...
 - Як, та то як візитівка, при в'їзді у селище, біля річки...
Капець. А я думала, шо то тільки на Закарпатті смітять біля самої річки. А то під носом, на рідній Львівщині те саме. Смітять і не думають про завтрішній день.
Коли я прийшла на тамтешній базар, то зрозуміла, шо не думають і про  сьогоднішній. Бо як, думаючи головою, можна створити базар  на дорозі, я не знаю. Реально на дорозі стоїть бус і з нього продають. Деякі тітоньки, правда, на тротуарі, але покупці тільки на дорозі. Інших варіантів нема, як купити ягоди, сир, сметану, молоко... Мені кожен раз доводилось балансувати між потребами і безпекою дітей. І жодного разу я не могла спокійно, не озираючись по сторонах (чи не женеться хтось) купити продукти. То шоб я не розслаблялась і  завжди була пильна. Але я ж приїхала на відпочинок. І то нормально, шо хочу розслабитись.
Але навіть у магазинах, які здебільшого розташовані, як і базар, біля вокзалу, треба бути уважними. Бо запросто можуть втюхати шось протерміноване. Я спочатку радію, шо тут, де тяжко купити свіже м'ясо чи нормальну (в сенсі не стару морожену-переморожену пожовклу)  рибу, запросто можна купити імпортний алкоголь. Дивлюсь на чеське пиво. А воно майже все протерміноване.  
- Ви знаєте, шо у вас майже все прострочене пиво? - кажу до продавця.
- Ше ніхто не жалівся.
У мене просто нема смів. Ну, пива протермінованого я не купила. Але в іншому магазині купила старий.... сік. Дуже рідко, мабуть, як і ви, читаю термін на упаковці соку. То ж не тиждень чи два зберігається, а рік... Шо тоді вже говорити про сосиски, ковбаси... На щастя, того не їм. А туристи то чимось закусують.
- Були у мене раз такі туристи, шо одні харчувались у мене, а інші - самі, бо хотіли зекономити. Так потім ті, шо самі, з  туалетів не вилазили. А я тільки мила і мила санвузли... - розповіла господиня одної з садиб.
І я їй вірю. Бо наспраді з продуктами ситуація  плачевна.
І така ж з дорогами. У селищі, як суха погода неможливо пройти біля, точніше по дорозі - тротуарів нема, і дороги теж. Курява за машиною така, шо світа Божого не видно. Люди затуляють руками носа. Рослини при дорозі всі сірі. Їх навіть не рятує дощ. 
 - Краще жити у Львові, ніж у центрі того селища, - каже один з туристів.
Я з ним згідна. Бо ті, хто живе біля дороги, живе у куряві і пилу, а не на курорті.
 - Треба, шоб у нас було, як у Шацьку. Там заборонено їздити важким машинам. Стоїть обмеження на тоннажність. А у нас шо, машини кругляк возять, тим деревом і вгробили дорогу, - ділиться  пані Іра.   - Ми вимагали, шоб нам до Дня селища зробили дорогу, але нам до Дня селища організовують концерт.
Зі святом, Славське!