вівторок, 31 травня 2016 р.

Туреччина: знайомство

З Туреччинною почала своє знайомство через booking.com. Той сайт не тільки допоміг знайти житло. Booking показав на своїх фотках такі класні пейзажі, про які кажуть "як на картинці", шо я відразу закохалась у них і хотіла пересвідчить, чи насправді там так гарно, як на фото. Тепер, після двотижневого відпочинку з впевненістю можу сказати "ТАК". У Чіралі, маленькому селищі за 80 км від аеропорту Анталії, все виявилось як писали на booking - чистесеньке море, затишний великий пляж, малолюдний берег, безплатні лежаки. 

Чого ше хотіти?Тіньочку? А він є - лежаки з парасольками. А селище з садами. Отак йдеш на море, а довкола ростуть апельсини, гранати, мушмула, фініки... Кури клюють лимони, які нападали з дерев. А довкала такі аромати, шо тяжко вгадати, шо так пахне. Переважно то квіти. І такі, які в нас не ростуть. Або я їх не знаю.



Але не подумайте, шо то так просто туркам дається. Ті аромати вамагають затрат і часу. Кожен кущик, кожне дерево, кожна квіточка тут поливається. Інакше зачахне дуже скоро. Бо опади в теплий сезон - то  рідкість, а пекуче сонце є нормою + земля тут, маю на увазі регіон Анталії (не знаю про інші регіони, бо не була там) дуже кам'яниста. Іноді взагалі дивуюся, як там шось ше росте, і не просто росте, а буяє і плодоносить. Ціле щастя! Бо інакше я би не могла купити у курортному Чіралі кіло апельсинів лише за одну ліру. На наші гроші то приблизно 8грн. 50 коп. Де в нас купиш кілограм апельсинів, які не треба жувати, як м'ясо через грубі тверді перегородки (чи як то правильно назвати?), а легесенько кусати і бачити, як сік стікає? До речі, фреш з апельсинів  - то так, як чай. Є у кожному закладі Чіралі. Але він там на наші гривні буде коштувати поза 40. А банани у магазинах - приблизно 80 грн. Тобто зрозуміло, халяви нема й близько. Краще їхні ліри сприймаються, коли рахуєш один до одного. От зупка 8 лір. Ніби небагато. Вісім - то ж небагато. А як починаєш по курсу сприймати, то вже й недешево. І так у всьому. З більш-менш прийнятних для нас  по ціні - макарони, курага, родзинки, оливкова олія. Помідори взагалі дешеві. Словом, якшо намагатись зекономити, то можна - для цього треба їсти те, шо там росте і чого там багато.

Але місце відпочинку дуже сильно впливає на ціну відпочинку. До прикладу, в Анталії на харчування можна витрачати у два-три рази менше, якшо купувати у супермаркетах.  Тобто Чіралі, як виявилось, місцевина - не з дешевих. Її облюбували німці, французи, багато турків, є  й москалі - але останні тут у меншості. Хоча офіціанти трохи знають російську.  Взагалі, офіціанти в Чіралі - то окрема тема. Вони й ім'я твоє запитають, але не для того, шоб за хвилину-другу забути, а шоб звернутись до тебе завтра-післязавтра уже по імені, посміхнутися і запитати, як справи? Вони й місцевим хлібом з різними соусами, закусками пригостять, і крім того, дадуть, як ми називали - бонуси. За їхній рахунок принесуть або чай, або фруктову тарілку, або морозиво подарують дітям. І салат тут подадуть часто ше не заправлений. На окремому столику поставлять олійку, соус. На тарілці подадуть четвертинку лимона. І заправляй собі той салат, як хочеш. Таке мені сподобалось. Правда, не в кожному ресторані було так, але закладів, у назві яких є слово "ресторан" практично всі відповідають тому рівню, на відміну від львівських.
Та й житло - не шацький варіант. Диван чи ліжко не з 80-х років минулого століття, баняк не з обгорілими ручками, туалет не на вулиці, а душ не на цілий поверх. Ну ви зрозуміли. Якість житла у Чіралі  - гарантована. 
Бо тут тішаться, шо до них приїхали. Шо вибрали саме їхню оселю, саме їхній ресторан. І це їх не розслабляє. А навпаки - надихає старатись, щоб туристи залишали їх щасливими, і хотіли повернутися не раз.
Далі буде. У наступному пості напишу, шо мене вразило і шо пригнічувало в Туреччині.

середа, 4 травня 2016 р.

Де поїсти в Ужгороді?

На центральних вулицях Ужгорода є чимало кафе-ресторанів. Можна побачити і заклади, знайомі львів' янам, наприклад, Хінкальню, Майстерню шоколаду чи Майстерню карамелі. Але коли ти в іншому місті, то й спробувати варто те, чого нема в твоєму місті. А шо є в Ужгороді? Відгуки на сайтах-форумах нарадили мені "Вертеп", "Кактус", ресторан в Ужгородському замку з однойменною назвою і "Деца у нотаря". До останнього з перелічених не дійшла. А про три, згаданих спочатку, у мене є своя думка.
"Вертеп" - колоритний ресторанчик в етностилі, з квітковими розписами на стелі і  рушниками на стінах. Чи то помилувати око інтер'єром чи то скуштувати страви закладу, але приходять сюди людей багацько. І є такі, які готові чекати у черзі, шоб сісти за столик у "Вертепі".  Але почекавши спочатку на столик, поки той звільниться, потім ше треба чекати замовлення. Я чекала півгодити. Причому - замовлення без м'ясних страв. Лише салат і борщ. Тобто заклад, який забирає багато часу, але оригінальний, з цікавими і на смак доволі непоганими стравами і меню. Щоправда, персоналу хотілось би кращого. Занадто вже агресивний, неакуратний і відлякуючий. Мабуть, вже його все і всі дістало... 

У "Кактусі" теж клієнтів хватає, але черг нема і персонал має більше терпіння.   Взагалі "Кактус " - заклад не новий. Він має оригінальний дизайн. Але бруд видно без рукавиць Ольги Фреймут.  А туалет, напевно,  не пам'ятають коли віддраювали. Тому не дуже апетитно. Хоча, якшо оцінювати смак страв, то "зарах". 
Ресторан "Ужгородський замок" - то класичний ресторан з ненабридливим обслуговуванням. Гарний інтер'єр. Нічого зайвого. І на відміну від згаданих, з чистотою в цьому ресторані все добре. І туалет не відлякує і зал без пилюки. Фото тераси з сайту закладу (ввечері мій телефон погано робить фокти).



Але от зі стравами трохи незручно получилось. Елементарну страву - гарнір гречку чекали півгодини. І принесли пересолену кашу, причому зварену неперебраною. Того чорного я понавишуковувала штук 25 в одній порції. Як на мене, то неприпустимо для ресторану такого рівня. Бульйону не принесли взагалі - забули. От вам і ресторан з п'ятірки кращих у місті. Тільки хто і як оцінював  - не знаю. Я не ресторатор, я не оглядач, я  - звичайний клієнт, і описую, як мене обслуговували, свої суб'єктивні враження. І вони на жаль, не дуже класні.
Але все ж за два дні перебування в Ужгороді я відкрила для себе хороший заклад, уже не по відшуках орієнтувалася, а піддалася імпульсу. Побачила- зацікавило-зайшла і не пожаліла. На вул. Корзо, де і "Кактус" і "Вертеп", мені заімпонувала "Fabbrica drugettti". Там чисто, затишно, сучасно. Піцу треба чекати 20 хв., - сказав офіціант. Але наспраді принесли швидше. І це було неймовірно смачно. Щодо загальної суми, то у Фабриці залишили значно менше, ніж у попередніх закладах, вийшли набато задоволенішими. Тут я з впевненістю можу сказати не просто "зарах", а "рекомендую".